— Боюся, сер, що ви зловживаєте балакучістю простих хлопців. Невже ви не хочете зрозуміти, що інтелектуальний рівень цих хлопців ні в якому разі не відповідає вашим, делікатно кажучи, надмірним вимаганням? Я вже не говорю про те, що ваш спосіб задавання питань нагадує слідство. Чи ж ви навіть тут, де найвищим правом є право американське, не можете забути цим симпатичним хлопцям того, що вони по-своєму розуміють і люблять волю? Чи ж ви...
— Ві шпет іст ден? — перервав потік її красномовності брюнет.
Місіс Маккарді відірвала ліву руку від руля, і на сонці заблищало золото її годинника.
— Без п’яти хвилин пів на десяту,— відповіла місіс з усміхненим по-материнськи обличчям.
Не встигли ми проїхати 200 метрів, як брюнет, стараючись, мабуть, виразити пристрасть до американських манер, фамільярно поклепав місіс по плечах.
— Стоп! — крикнув, і авто слухняно зупинилось.
Цим разом молоді джентльмени постановили блиспути манерами з нашої півкулі. Спочатку припав до руки Мак- карді шатен, за ним брюнет. Виглядало це дуже гарно. О, місіс Маккарді прощалася з ними з очима повними сліз.
Раптом місіс Маккарді спалахнула, відірвавши зір від молодих людей, які ховалися, власне, в глибині придорожнього лісу, потім встромила його в мене. Це не віщувало нічого доброго.
— Тепер я розумію, чому вас не люблять! — засичала вона.
— Мене?
— Всіх вас! Бо в кожному з вас сидить фанатичний Торквемада, не здатний зрозуміти, що в кожному єретику також може битися благородне серце.
Вона сказала це з убивчим сарказмом.
«Джіп» летів як стріла.
— Пересада, місіс. По-перше, ані павеличі *, апі бандери не пригадують мені жодного, знаного в історії єретика. Хіба що єретиком назвемо Іуду Іскаріот- ського.
— Як завжди — неоригінально. А по-друге?
Жестом хворої на сплін королеви вона поправила лівою рукою волосся. Ця рука раптом прикувала мою увагу.
— А по-друге? — повторила.
— А по-друге... Де ваш годинник?!
Питання дало ефект, який образно можна б назвати коротким замиканням. «Джіп» видав такий звук на зразок «ойо-йой! ой-ой-ой!» і став як вкопаний, а очі його влас- нички пригасли й покрилися туманом тихого відчаю. На славу місіс Маккарді можна сказати, що вона тепер не робила того, що в таких випадках звикли робити інші жінки; не дивилась під ноги, не шукала по кишенях і не перекидала подушок. Вона нагадувала тепер ланку біблійного Лота * після відомого біблійного випадку.
Однак трохи пізніше таки воскресла в ній жінка.
— Чому ж ви сидите? Біжіть за ними! Теж мені рицар...
— Добре. А ви маєте зброю?
— Не маю. Або що?