Українська мова не справила на джентльменів піякого враження. Один з них, шатен з широким шрамом на щоці, ліниво тицьнув рукою в бік лісу. І дійсно, в проліску можна було побачити триповерховий будинок казармового типу, цілий, немов плющем, оповитий гірляндами напівголих, засмаглих на сонці тіл. Ця картина зробила на мою сусідку помітне враження, і ведена її рукою машина мало не в’їхала на загорожу з кільчастого дроту.
— Якщо не помиляюся, місіс Маккарді, це ваші вихованці...
На обличчі місіс Маккарді з’явилось щось подібне до рум’янцю.
— Ви не помиляєтесь.
— Чи не вважаєте, що ледарство не є найкращий спосіб виховання?
— Це питання прошу задавати комусь іншому.
— Кому, місіс?
— Хоча б навіть командуванню третьої армії ІОНРРА, котра, на жаль, турбується переважно тільки про тілесні потреби переселених осіб.
Місіс Маккарді почувала, мабуть, себе ніяково.
— Чи не обридло вам таке життя? — звернувся я до нових пасажирів.
— Ніби яке? — запитав дебелий брюнет мелодійним львівським акцентом.
— Ледарське.
— Ні.
— І так до самої смерті?
— Не думаємо ще вмирати.
— Про нас думають американці,— додав шатен.
— І що ж там вони видумали?
— Говорять, що нас ще трохи підгодують, а потім підемо в їхню армію, в Японію чи кудись там. Обіцяють нам американське підданство після трьох років служби.
Я лояльно перекладав місіс Маккарді все, що говорили «переселені» джентльмени.
— Ви поляки?
— Ні,— відповіли хором пасажири,— ми українці. Поляків взяли вже до сторожової компанії. Там вони служать біля американських пожитків.
З правої сторони дороги тягнулося величезне поле, наїжене сотнями, тисячами гарматних стволів. При вході стояв сторож цього монументального складу в американській касці з польським орлом.
— Сервус \ Ясю,— крикнув до нього брюнет і, звертаючись до мене, сказав: — Це з «бригади св. Христа» НСЗ. Як прийшли рік тому з Польщі юрбою, так і служать юрбою.
— Холеричні хлопці,— уточнив інформацію шатен.— Як тільки посваряться при картах, відразу хапаються за ножі.
— А ви?
— Ми в гроші граємо рідко. ЮНРРА мало платить.
— А чи можна знати, чому ви носите на вилогах стрічечки з польськими національними кольорами?
— Сказали нам, що так краще, більшовики не будуть мати до нас права.
— Хто ж вам міг сказати таке?
Місіс Маккарді квапливо перервала нашу розмову.