В націоналістичних упирів є своя історія. Поки бандерівський півник вилупився з яйця, це яйце довгий час вигрівалося в інкубаторі Грушевського * й Єфремова *, в інкубаторі людиноненависництва і бандитизму. Треба зрозуміти, що не можна цілком і остаточно викорінити бандерівщину, не викорінивши цілком і остаточно ідейки Грушевського та його послідовників.
Покінчимо з дітовбивцями, але покінчимо також з релігією дітовбивць.
ЕПІЛОГ ОДНІЄЇ КАР’ЄРИ
Польській реакції не один і не два роки. Понад півтораста років тому, коли прославлений герой американської визвольної війни генерал Тадеуш Костюшко * повернувся до рідного краю, магнатерія не хотіла дати йому навіть ступіня поручника польської армії. Костюшко воював під прапорами Вашінгтона, а цього було досить, щоб вельможі зненавиділи його як якобінця.
Сучасні радзівілли й потоцькі лишились вірні традиціям своїх предків. Коли в Хелмі виник Польський Комітет Національного Визволення, вони «не визнали» його. Не визнали й зустріли на багнети. Господарі лондонського кабаре «Ожел бяли», що звались тоді польським урядом в еміграції, оголосили мобілізацію. АК, яка за весь час німецької окупації відсижувалась по теплих кутках, одержала, нарешті, наказ: «В атаку!». Не проти гітлерівців, боже борони. Проти демократичного Тимчасового уряду, проти демократичної польської армії, проти поляків-демократів. Польська Вандея * заговорила мовою таємного вбивці.
А потім почалося сумної пам’яті варшавське повстання. За хитромудрі комбінації лондонських кабаретників столиця країни заплатила своїм існуванням. її останні квартали догорали під акомпанемент пісні, що нею лондонське польське радіо день і ніч частувало ошалілих від розпачу варшав’ян: «З димом пожеж, з річками братньої (!) крові...»
Одним із стовпів, ба навіть прем’єром цього фантастичного уряду був пан Миколайчик. Типовий демагог, один із тих демагогів, що політичну діяльність розглядають, як засіб для здобування земних благ, хоч би тільки у вигляді службової кар’єри, Миколайчик був до війни особою в Польщі маловідомою. На еміграції йому більше
пощастило: як член колишньої опозиційної партії, він став реакційним зубрам у пригоді. їм потрібен був не селянин, а «сваток». Ця роль цілком відповідала кебеті Мико- лайчика і вдачі.