Влітку 1944 року Червона Армія, а з нею польське військо форсують Буг і доходять до лінії Вісли. Миколай- чик пригадує собі раптом про існування Москви. На московському центральному аеродромі приземлюється англійський літак з цінним багажем: він привозить пана Миколайчика. Дві години пізніше «мужичок» з’являється перед президентом Польської Краєвої Національної Ради, що саме тоді гостював у нашій столиці. Миколайчик розпливається в компліментах на адресу президента й польського війська, він не шкодує водночас гірких слів на адресу лондонських зубрів. Його словник раптом збагачується, в ньому з’являються зворушливі слова «єдність» і «демократія». Коли Миколайчик говорить про близьке повернення на батьківщину польських військ з Англії, Італії й Палестини, в його очах блищать сльози. Лише про варшавське повстання і про АК говорить неохоче.
Йому пропонують портфель прем’єр-міністра в Тимчасовому уряді. Миколайчик ніяковіє, мнеться і — відмовляє. І поготів, він з радістю погодився б, однак Червона Армія зупинилася на Віслі, й Миколайчикові вигідніше поставити умови, яких ніхто, хоч трохи розсудливий, не прийме. Миколайчик знає про це, але для нього найважливіше тепер — затягування. Він сподівається, що, поки Червона Армія звільнять Варшаву, Краків, Познань, здійсниться мрія лондонських поляків і на лівому березі Вісли першими заторохтять танки фельдмаршала Монт- гомері *. АК подбає про решту. І ось «сваток» знову на аеродромі. Переговори не призвели ні до чого, але більше Миколайчикові й не треба було. Головне, що мости за ним не були спалені.
Він покористувався ними в половині 1945 року. Ситуація в той час була ясна. Війська союзних армій уже зустрілися, тільки не на Віслі, а на Ельбі, а вся земля між Бугом і Одером була вже в селянських руках. Тепер Миколайчик більш схильний до компромісу, він поквапливо приймає портфель віце-прем’єра й повертається до Польщі — з міною переможця.