Багато з викоханих ним його вірників і довірників щораз більш ворожим оком дивилися на свого немічного пастиря, який тепер — одною ногою в могилі — намагається впливати на їх політику, таку для них зрозумілу, таку традиційну і — вигідну.
Шептицький дивиться в очі свого наступника Й. Сліпого і нічого не може в них прочитати. Він з тривогою споглядає на колишнього папського візитатора уніатських парафій у східних єпархіях Польщі, а тепер управителя Луцької єпархії цього ж обряду, Миколу Чернецького, але цей також уміє мовчати...
Чутки про хитання Шептицького доходять і до Ватікану.
Настали історичні дні звільнення Львова. Шепти- цький пильно, сторожко слідить за всім, що діється за мурами його палацу. Тепер він має можливість порівняти, подумати і вирішити дальшу долю уніатської церкви.
Його дум ніхто не тривожить: пустка, що давно вже створилася навколо нього, не заважає йому. Він скликає достроково архієпархіальний собор і на ньому засуджує криваві діла бандерівської зграї. Свою промову закінчує словами:
«Атмосфера весняного подуву, яку відчуваємо, дозволяє нам сподіватися, що наш народ знайде в теперішніх управителях краю ту справедливість, що межує з любов’ю і на любові спирається».
Це була лебедина пісня митрополита Шептицького. Видимо, в передсмертний час в його свідомості заясніли ті проблиски, те почуття відповідальності, яке він несе перед українським народом за вдіяні ним протинародні вчинки. В останні дні він хотів спокутувати свою провину. Але його прагненням було покладено край. Віп несподівано вмирає, і тільки майбутнє покаже, чи в хвилину його таємничої смерті не з’явилася над ним скорбна тінь Івана Наумовича... *
ТІ, ЩО ВИБРАЛИ ПРОКЛЯТТЯ
Сьогодні треба сказати, що прощальні слова митрополита не дійшли до сердець більшості уніатського духівництва. Більше того, керівники цього духівництва не вжили жодних заходів для того, щоб розповсюдити останню промову покойного] митрополита. Не вийшло також з шухляди митрополичої канцелярії послання нового митрополита на оцю саму тему...
Можна було чекати, що керівники уніатської церкви виявлять мінімальне принаймні бажання змити свої важкі провини перед народом і хоч тепер підуть слідами православних священиків, які в більшості показали себе відданими синами своєї Вітчизни. Закликаючи віруючих на священну боротьбу з німецькими