Настав останній рішучий бій, бій світу волі, миру і людського щастя із світом варварського кривавого мороку. В цьому бою почесне місце належить волелюбному українському народові, який, здобувши волю, не дасть вже ніколи і нікому відібрати її.
ФРОНТ В ЕФІРІ
ЛЯПАС
З-поміж багатьох ляпасів, що їх збирає Адольф Гітлер, чи не найбільш болючий дістався йому від української інтелігенції.
А він же чекав іншого. Йому здавалося, що українська інтелігенція з того ж самого тіста, що й купка іуд — мельників, шухевичів, левицьких, які вешталися по задвірках гестапо, завжди готові до наймерзотніших послуг німецьким імперіалістам. Він сподівався, що в Києві назустріч його орді вийде цвіт української інтелігенції, вийде з хлібом і сіллю та уклінно попросить фашистських «варягів» правити-рядити багатою землею українською...
Чекало його гірке розчарування. В день, коли гітлерівські ватаги вдерлися у столицю України, вони побачили вилюднені вулиці, заводи без машин, лабораторії без устаткування, спорожнілі кабінети вчених та письменників. Нахабний, бундючний окупант зціпив від гніву зуби. Нацистські газетники даремно нишпорили по всьому місту, намагаючись знайти хоча б одного українського інтелігента з відомим прізвищем. Вони метушилися, бігали, дзвонили, грюкали кулаками в двері і — не знаходили нікого.
Те саме було в Харкові, те саме в Одесі і Дніпропетровську. Інтелігенція Радянської України була вірною своїй Батьківщині в дні радості, вона лишилась їй вірною і в дні великого народного горя. Вона покинула свої домівки, пішла разом з своєю армією на схід сонця, з однією тільки думкою, з одним лише прагненням: боротися, боротися до останнього свого подиху з проклятим ворогом, цій боротьбі віддати всі свої сили, всі свої творчі здібності, а якщо треба буде, то й останню краплю крові.
Люди, якими пишається вся Україна, плакали з болю і образи, коли дізнавалися, що вулиці їхніх рідних міст