Тому страшенно дивно і прикро було панові Фуксі, коли він, прощаючись у вересні 1939 року з своїми батраками, не побачив у їх очах ні однієї сльозинки.
— Плачте, браття-поляки! — сказав він, ставши на возі.— Плачте, сироти нещасні, бо оце разом зі мною покидає вас наша мати-вітчизна...
Але «браття-поляки» і «сироти нещасні» не тільки не заплакали, але так тісно обступили віз, що пан Фукса визнав за краще гукнути на візника, щоб мерщій поганяв коні.
Залишившись «сиротами», батраки поставили в «резиденції» економа червоний прапор, разом з цілим селом розподілили архієпископську земельку і подбали про те, щоб у кожному ставчапському дворі восело мукала ко- рівка$
Незабаром після цієї великої події в житті ставчан прийшла сувора, жорстока зима, і гори снігу відгородили бараки від села. Довго тягнулись вечори, і вчорашні батраки мали час подумати про те, як їм бути далі. Поступово виникала думка про потребу створення колгоспу. Найпалкішим прихильником цієї ідеї був батрак з батька, з діда, з прадіда — Зигмунд Іванович Флямер. Зійдуться, бувало, в його хаті сусіди, а він колише на руках свого Здзіся і так приблизно мовить:
— Думаю я думу, сердечні мої, і ніяк проклятої жури збутися не можу. А здавалось би, чого нам ще бажати. Не було в нас ні цалика землі, а тепер є, не було худібки, тепер вона твоя, батраки в одну чудесну ніч у господарів перемінились. Безмірно краще селянському народові жити нині стало. Але ж ніяк но личить, по-мосму, розумній людині ставати в півдороги. Раз революція, то давай таку революцію, щоб не жити тобі по-сирітськи, як билина в полі, щоб кожніське село на Львів подобало, щоб, як жар, горіли в ньому електричні вогні і щоб мій Здзісь — мужицький син — грав мені після роботи на фортепіані. А коли вийду на поріг і на поле погляну, хочу, щоб це лан був більший, ніж архієпископський лап, і щоб і я, і ти, Маріє Солом'яна, і ти, Михайле Калічах, щоб кожний з нас міг сказати: це мій лан, це мій край, це моє багатство. Ось якого життя я хочу, люди добрі,— широкого, ясного, як липневий день...
Батраки мовчали. Бліда дівчина, відома тим, що найкраще в селі знала Шевченкового «Кобзаря», прошепотіла:
«І не верстовії, а вольнії, широкії, скрізь шляхи святії простеляться...»
— Значить, колгоспного життя хочеш,— обізвався хтось.
— Не інакше! — відповів твердо вчорашній батрак Зигмунд Флямер.