— Л ця дівчина...— тут голос екскурсовода трохи зламався.— їй не було ще й двадцяти років, як ми її побачили вперше. Вперше і востаннє. За небагато днів перед її мученицькою смертю Ольгу Генкіну випустили з Ни- жегородської тюрми. Вона негайно віддала себе в розпорядження місцевої партійної організації, яка й направила її до нас з невеличким транспортом вброї. Але в Іванові па вокзалі Ольгу затримали жандарми. Знайшовши в її чемоданчику револьвери і патрони, вони вивели дівчину на площу і віддали в руки банді чорносотенців. Ці мерзотники на місці розтерзали Ольгу Генкіну, брудними чобітьми знівечили молоде прекрасне життя.
Дитячі губи дівчини в мундирчику гімназистки посміхаються кудись вбік. І не хочеться вірити, що кістки її давно вже зотліли в сирій землі, як і кістки «Отца», Павла Гусєва і багатьох хоробрих соратників з безсмертного легіону Фрунзе. І здається, що всі вони живуть між нами, працюють, горять спільною радістю творчості і кожний удар наших сердець насичують полум’яною відданістю єдиній справі, за яку варто людині віддати життя,— справі комунізму.
Тихо, без скрипу зачиняються двері музею. Над сквером, що розкинувся біля парку культури і відпочинку, віють буйні жовтневі вітри, здіймаючи навколо пам’ятника Фрунзе хмару пожовклого листя. Велика людина дивиться туди, де виросли нові велетні текстильної індустрії, що вночі горять незліченними золотими вогнями. Дивиться ще далі — туди, де розквітає нове Іваново, місто передової соціалістичної техніки, місто вільних ткачів, які більше, ніж своє життя, полюбили здобуту в кривавих, героїчних боях Батьківщину Серпа і Молота.
М. Шуя Івапівської області.
ЛЕВ МАКСИМОВИЧ КУШКО
З трьох сипів, що їх листоноша Максим Кушко залишив сиротами, Лев * був найстарший.
— Що ж ти робитимеш далі? — спитав його після випускних іспитів класний наставник.— Мати твоя старенька, і пенсія в неї невеличка, де ж тобі, сердего, думати про університети!..
— А я все ж таки попробую.
— Ну й пробуй. Воно може й краще йти навмання, невтоптаними стежками, ніж матері на голові сидіти.
Левко так само думав, і тільки настала осінь, він поїхав до Львова, поступив до політехнічного інституту. Інститут, в якому не а було навіть вивіски, бо її треба було б майже щодня переносити з місця на місце вслід за студентами і професурою. Поліційні загони з ранку до вечора сновигали по місту, шукаючи будинку, де відбувалися заняття.