Цього мені не вистачало. Нещодавно в школі дізналися про арешт. Хвала силі, що всі також були обізнані, що моєї провини не було, але все ж з деякими індивідуумами прийшлось полаятись. Ох я розлютилася, та так, що не стримала емоції. Алістара, свого однокласника, так налякала, що той спочатку збіднів ще більше, а потім взагалі не міг розмовляти. В додаток декілька днів ходив та гикав, а в чорному волоссі хеда з’явилась сивина. В мене й досі спогади про цю розмову викликає не добрі почуття. Цей, придурок, стверджував, що я відкупилася від звинувачування, тому мене відпустили, а невинні за мене відбувають покарання. Жах.
- Хто автор цієї історії навіть думати не треба – Айша. Але що це їй дає? – запитала я у всіх присутніх дівчат.
- Та хто знає. Я почула цю плітку від Біри. А та від Інги, - відповіла Улла.
- Біра? – здивувалась я ще більше. Після випадку на артефакториці я з дівчиною більше не спілкувалась. Навіть не віталась, бо так й не дочекалась вибачень.
- Так. Вона також хотіла з нами в кімнату, але місця більше не було, - доповнила Улла.
- Біра, це та дівчина, що на тебе навела наклеп? – серйозним голосом запитала Фіона.
- Так.
- Дуже дивно. Я знайома з її родиною, а точніше зі старшими сестрою та братом. Досить адекватні укнаєри. Проблем в родині не має. То чого вона ризикнула на тебе брехати?
- А ніхто не знає, - відповіла я іллінкі, - тільки вона сама. Але ділитися цим не поспішає. Я звісно спробувала її “прочитати”, та марно. На ній якийсь дуже сильний артефакт.
- Я й не здивована. Вона ж з родини аретфакторів. Там стільки сімейних розробок. Спробую поговорити з її сестрою, вона завершує навчання в нашій школі. Ходить сюди тільки щоб бібліотекою користуватись та з вчителями радитись. З’являється правда дуже рідко, бо це останній місяць, а далі захист, отримання рангу та воля.
- Добре. Сподіваюсь з Бірою розберемось. А що робити з деканом? Коли мені очікувати в гості розлючену дружину?
- Ооооо, - видала Олдрі й посміхнулась, - Дружну можеш не чикати, а от зграю коханок так.
Й голосно розсміялась, чим заразила Фіону з Вандою. Ми ж Уллою лише перезирнулись не розуміючи, що стало причиною такого сміху. А коли цілительки заспокоїлись, змогли пояснити, що за паном деканом ходить репутація серцеїда.
Ох, не добре це.
В бібліотеці стало більш голосно, ніж будь-коли до цього. А все через наближення іспитів та тестів. Усі, починаючи від першокурсників до випускників, займали кожен вільний куточок. Філлу ледь вдалось зберегти стілець, поки я ходила за черговою книжкою з артифакторики. Для заліку по цій дисципліні мені потрібно написати курсову, а всі довідники встигли розібрати. Добре, що моя робота була майже готовою.
- Не знайшла? - запитав Філл, коли я повернулася з порожніми руками.
- Поставили в чергу. Як тільки довідник повернеться, вони скажуть мені.
- Головне, щоб його не перехопили в цей час.
- Так. Буду перевіряти кожну чверть години.
- А на тренування з деканом не запізнишся?
- Ні. В нас поки перерва в стосунках.
Філл посміхнувся, зрозумівши, останнє було сказано більш для незнайомої дівчина, що сиділа поруч, та прислухалась до нашої розмови.
- Так. Що в нас далі?
- “ВННтН”, - відповів друг, та протягнув не потрібну йому вже книжку про “нижню нечисть”. - А в Улли “Яснобечення”.
Подружка була настільки поглинена у свою роботу, що навіть не підняла голови, не те щоб вступити до розмови.
Сиділи довго. Навіть вечерю довелось пропустити, щоб отримати бажану книжку, хоча це призвело до запізнення до “Ведмедика”. Пані Тош за це правда не дуже лаяла, так трохи побуркотіла, бо я за допомоги заклинання швидко впоралась з брудним посудом.
***
Неприємний сюрприз очікував мене після роботи.
Я раптово почула як меч зачепив піхви. В тиші ночі це було не важко.
Довелось зупинитись, та почати озиратися навколо, бо відчула загрозу, на яку спочатку майже не звернула увагу через втому. Двох чоловіків прихованих в підворітті помітила не одразу, вони добре вміли маскуватися.
- Я вас бачу, - оголосила я, - що вам потрібно?
Кремезні чоловіки мовчки вийшли.
Вони були дивні. Наче не живі, та й не мертві. Лише коли вони до мене наблизились, я зрозуміла, що з ними не так. Їх очі. Вони наче були відсутні і їх заміняли гладенькі, чорні камінці.
Лякатися не було часу, жага до життя завжди брала гору, тому я навіть не замислюючись створила в одній руці вогняну кулю, а в іншій вогняний батіг. Як виявилось, батіг більш заважав в тісних вуличках, того перейшла на кулі та побутові закляття. Лише дурень вважає, що побутові маги безпечні, то вони не зустрічали чаклунку з багатою фантазією, та схильністю до елементаристики.
Вбивати нападників в мене в плану не було, лише знерухоміти, щоб влаштувати допит. Того зв’язавши їх закляттям, запитала:
- Що вам від мене потрібно?
У відповідь тиша.
- Хто вас послав?
Знов тиша.
При читанні емоцій було лише одне: вбити, вбити, вбити. Хто? За що? Не зрозуміло. Трохи шкода, що телепатією й досі не навчилась користуватись. Та спить собі спокійно, й не турбує.