Цей чудовий заклад тримало подружжя іллінів. Прислугою в них були юмінари з пухкими вухами на маківці та ще більш пухнастими хвостами. Єдиним охоронцем, якого ми принаймні помітили, був пристарілий каргол, поряд з яким навіть Террі здавався низькорослим.
Друг трохи розповів про ці три раси.
Ілліни, карголи та юмінари прийшли з одного світу. Елітою в цій трійці були ілліни. Карголи виступали в ролі незламного війська. А ось юмінарам дісталося лише раби-прислуга. І хоча вже давно перестали бути рабами, то все одно продовжують служити іллінам, й іноді за хросси.
Я по новому подивилася на господарів цього закладу, але Террі мене заспокоїв. Ця сімейна пара поважно відноситься до прислуги.
Що ще примітним було у цьому трактир так це дзеркало на весь мій не маленький, аж сто вісімдесят сантиметрів, зріст, що дозволило добре розглянути себе зі сторони.
Отже.
Райдужка, що займає майже повністю очне яблуко, була зараз кольором грозового неба, до того ж вертикальна зіниця видавала в мені не людину. Злегка загострені вуха, хоч не так сильно, як у Террі. Білу усмішку прикрашали до волі великі ікла. Ніс рівний, рот не великий. Губи середні, і не тонкі, але й не укушені шаленою бджолою. Густе, руде волосся, що спадало нижче дупи, я оцінила раніше, коли розчісувала вранці. Брови середні та теж руді, як і довгі вії. Обличчя ж мало майже круглу форму. Екзотичне поєднання, очевидно на любителя. Не страховисько, як стверджувала вампірша, й то добре. До всього можна звикнути. А ще мені здавалося, що не дуже відрізнялося від попереднього.
Потім я перейшла до тіла.
Ніякої крихкості чи худорлявості. Пристойного розміру повні груди в обхваті відповідали параметрам округлим сідницям. Велика статура, але товстою чи жирною назвати язик не повертався. Напевно, якби була менше зростом так здавалося б, але тонка талія робила його схожим на пісочний годинник. І ніякого обвислого черева чи складок жиру. Одні м'язи які потребували тренувань. А довгі, рівні ноги закінчувалися невеликими ступнями. Я була задоволена, особливо не побачивши ні цятки, ні волосинки, ні зморшки на молочній, гладкій шкірі. Тільки татуювання-печатка на спині нагадує більше шрам. Так пам'ятаю. Щось у момент переходу мені про це говорили.
У момент переходу...
Мені здалося, що я схопила за хвіст якісь спогади, але вони як маслом змащені вислизнули й відразу розчинилися у свідомості.
Шкода.
Не ставши на цьому зациклюватись, я повернулася до огляду.
Друге татуювання-шрам було на зап'ясті, де в момент активації знаходився браслет-артефакт.
Далі.
А далі був ще хвіст. Довгий. У золотій лусці. З гострим кінцем, що добре нагадує кістяне жало. Але до нього, як і до волосся, я звикла. Він часто з'являвся у моменти сильного сплеску емоцій. Й саме через нього Террі здогадався, що я дракониця, та пообіцяв мовчати.
Трансформуватися, щоб подивитися на свою другу іпостась, поки не поспішала. Було страшно, якщо чесно, що застряну в ньому на віки вічні.
***
Ми сиділи чисті та сухі, загорнуті у величезні рушники в кімнаті з двома ліжками та поєднували приємне з корисним. Відзначали свято зимового сонцестояння, яке в ельфів називалося Юлейт, а на все загальному Гхеїмрід. Вечеряли капустяним пирогом з розбавленим червоним вином. А також вивчали місцеву писемність. Точніше, я вивчала, а Террі пояснював.
- Це пишеться так, - показав хлопець чергову закарлючку.
- Угу, - відповіла я, бо до цього відкусила шматок пирога.
- Спробуй написати її разом з попереднім... коли руки звільниш.
- Угу, - знову повторила я, запихаючи в рот останній шматочок.
Ельф терпляче чекав, коли я закінчу вечерю, з якою він давним-давно впорався.
- Я ось про що думаю. Особисте та таємне листування можна проводити на моїй рідній мові.
- Можна. Але є одне “але”. Її можуть прочитати ті, хто вже потрапив разом з тобою в цей світ та ті, хто потрапить в майбутньому.
- Вважаєш будуть ще?
- Знаю, - відповів він, даючи зрозуміти, що передбачив більше однієї групи таких, як я. - Тихо. Ти чуєш це?
Мені навіть не довелося прислухатися. До трактиру під'їхала велика компанія вершників.
Підійшовши до вікна, Террі спробував крізь щілини у віконницях розглянути, що відбувається на вулиці, жестом запрошуючи мене. Я наблизилась.
У слабкому освітленні смолоскипа, який власник трактиру тримав у руці, мало що можна було розгледіти. Але те, що змогли, для нас було достатньо.
Цілий натовп озброєних людей та не людей. Й всі вони горланили, вимагаючи впустити та обслужити, що власник негайно виконав. А що йому залишалося?
- Нічого доброго від них не очікуй, - промовив Террі. - Потрібно якомога швидше збиратися та йти звідси.
- На дворі ніч! - нагадала я.
- Пам'ятаю. Але якщо хочемо залишитися неушкодженими та одночасно допомогти господарям, то треба збиратися зараз.
- Вважаєш буде бійка?