Але, зібравши крихти сил, я все ж взяла ложку в руки й навіть з апетитом поглинала овочеве рагу з кроликом та житній хліб з сиром, яке замовив приятель, коли вмостив моє тіло на лавку. Впевнившись, що я в змозі самостійно тримати ложку, ельф також взявся за вечерю.
- Як підіймемося на верх, я розітру тебе спеціальною маззю, - пообіцяв приятель.
- Угу, - лише і змогла я вимовити.
Як виявилось, моє тіло хоч і було оновлене, але не треноване. Що було дуже дивно. Я могла з легкістю вигнутися назад, вставши на “місток” чи сісти на “шпагат”, але довгих фізичних навантажень не витримувала. А ще с жахом уявила, що чекає мене мінімум тиждень таких тортур. А то і більше. Одна надія, що нове тіло буде не лише повністю здоровим, але й швидко пристосується до навантажень й прийде в тонус.
20.12.156р.
Північний Шлях
Коли були майже біля стін Кадмея, нас наздогнала наступна хуртовина. На нашу біду на шляху не було, а ні корчми, а ні поселення, де можна було б перечекати негоду. На щастя в невеликому гаю натрапили на покинуту, напіврозвалену хатину, де й розмістилися втрьох.
Поки Атарільдо займався вечерею, я аби згаяти час вдивлялася у віконце, що покосилося.
- Там хтось є, - тихо сказала я.
- Звісно є. Диких звірів цілком вистачає. Ті ж самі вовки зараз шукають, ким перекусити.
- Вовки таких розмірів не бувають.
- Натякаєш на ведмедів? – пожартував гостровухий, широко посміхаючись.
- Я вийду, подивлюсь.
- Сама?! Сиди, краще я подивлюсь.
З відкритих дверей одразу намело купу снігу. Сидіти і чекати, не змогла, того потихеньку висунула носа на вулицю.
- Ята, підійди сюди. Тільки як змога тихіше.
Я підійшла. Тихо не вийшло, сніг хрумтів під ногами, але виття вітру його приглушало.
- Подивися хто тут у нас.
То був кінь. Темним, але не чорним, наскільки дозволяло розглянути освітлення, а ось грива з хвостом були світло-рудими, навіть швидше пісочними.
- Ну як?
- Гарний.
- Тоді беремо.
- Стій! - Вигукнула я. - Що означає беремо? Він же, певно, чийсь.
- Ні. Він за нами вже декілька днів їде слідом. Це вільна тварина.
- Ти хотів сказати “Дика”.
- Сама ти дика. А кінь вільний. Він магічний і зараз шукає господаря. І перший кого він прийме ним і стане. Тобі ж потрібний свій скакун? Чи сподобалося зі мною обійматися?
Ось же ж, самовпевнена чарівняшка. Глянь-но, як посміхається.
- Зуби застудиш. Потрібен, тим паче безкоштовний. Платний коштує стільки, що в мене всіх грошей не вистачить.
- Тоді пішли ловити.
Ловити, це голосно сказано. Ми, мов божевільні, носилися по кучугурах, а кінь ховався від нас у хуртовині.
Було весело. Хотілося сміятися, кидатись сніжками, стрибати, перекидатися в снігу. Я не одразу зрозуміла, що це не мої почуття, а коня. Він грав із нами, і йому це подобалося.
Несподівано я носа носом зіткнулася з предметом наших наздоганялок. Предмет. Хм. Це не предмет, а кінь. Я навіть ризикнула його погладити. Теплий. І на подив пахне добре. Квітами. Що було дуже, дуже дивно.
- Вже потоваришували? – виплив зі снігової завіси ельф. - Цікаво, які магічні властивості він має?
- А він їх точно має?
- Точно. Ось які не скажу. Ідемо в хатину. Вечеря, мабуть, давно охолола. Ім'я вже вигадала?
- Так. Самідір.
- Господар вітру. Йому підходить.
Через хуртовину, яка ніяк не затихала, до Кадмію ми прибули пізно ввечері, тому за вуздечкою та сідлом пішли сьогодні.
За порогом чергового заїзду на нас чекали затягнуте хмарами небо, дрібний сніг і вітер. Набивши свій шлунок, уже нікуди не хотілося йти, але сповнений активності Террі, чи не за руку витяг на вулицю в мороз. Більшість крамниць тільки почали відкриватися, але гостровухий впевнено кудись ішов, добре орієнтуючись у ранкових сутінках. І коли здавалося, що мороз пробрав до самих кісток, навіть плащ мало рятував, ми прийшли до довгого, одноповерхового будинку, що на перший погляд скидається на корівник. Майже не прогадала у своїй здогадці. Це була стайня, і конюх уже не спав.
- Чого треба? - Запитав високий, кремезний чоловік. Напевно, дрібні коней не розводять.
- Потрібна чарівна вуздечка і звичайне сідло, - відповів Террі.
- Зараз подивимося. Вам дорожче чи дешевше
- Нам без вишукувань та надійніше.
Далі розмова йшла без моєї участі, я все одно нічого не розуміла у магічних речах.
***
Увечері ельф намагався пояснити, як побачити магічне вплетення у предмети. Загадкові тонкі нитки, що обплітають як павутиння. Але марно, хоч напарник не здавався й обіцяв мучити мене тренуваннями до самого Норгерда, щоб у школі не вдарила обличчям у бруд своєю неосвіченістю. Мовляв, із таким завданням і дитина впорається.
Трактир “Гарячий камінь” розташований трохи осторонь Північного Шляху порадував не тільки чистотою, а й лазнями. Про це я мріяла з першого дня мого перебування в цьому світі. Миття в тазі з ледь теплою водою не могло замінити гарячій пар й мило із запахом лаванди.