- Дорога в Гаркров буде легкою, - і знову підкинув руни. - Навіть хуртовин не передбачається, - очі в нього знову були білими, значить дійсно передбачає. Ще один кидок, - погоні також не буде, - він над чимось замислився, і ще раз кинув.
- Ну що там? - не витримала й запитала я.
- Все. Все буде добре.
- Я чую у твоєму голосі “але”.
- Хотілось би збрехати, що тобі здалося, але не вийде ж. Я бачу хворобу.
- Чию?
- Твою. Дракони застуджуються?
- Поняття не маю. Сподіваюсь що ні.
- Може спину потягнеш? - припустив друг.
- Що гадати, якщо цього не уникнути. Їди, кажи що ми згодні, - погодилась, хоча “але” було більше аніж завжди.
- А я вже. Того хутчіше збирайся. Через годину виїжджаємо. Ти головне свої чудо-мечі дістань, а змоги продемонструвати, що ти ними не вмієш користуватися не буде.
Мені захотілося кинути в нього чимось більше важким аніж подушка, на щастя друга відповідного нічого під рукою не було.
***
Ми виїхали з першими променями сонця, слідуючи у хвості, за скрипучою на снігу каретою в якій їхав Ліфат Ейсрок, ерл Геннорг. Під час подорожі, я навчилася дрімати в сідлі, без ризику падіння в сніг. Ось і зараз, повністю довірившись Діру з Террі, клювала носом, прислухаючись, що відбувається в пів вуха. Того раптова зупинка ближче опівдня, посеред невеликого гаю, викликала в мене асоціацію з гарячим обідом, а не небезпекою.
- Щось трапилося? - запитала я Атарільдо, бо він виглядав стурбованим.
- Нам на зустріч їхали чиїсь сани, і зараз намагаються розійтися на дорозі.
- Більше схоже на засідку.
- Є таке.
- А ти казав, що дорога буде легкою.
- Так й буде, повір мені. Але про всяк випадок, приготуйся.
- Гей, там у хвості. Гав не ловіть! - викрикнув Мерт, голова охорони.
- Ми напоготові, - запевнив ельф.
Приготувались це голосно сказано, бо я сподівалася, що якщо це засідка, то мені дістанеться вразливий бандит, якого один вигляд здоровезної дівахи з мечами налякає до втрати свідомості. Чи хоча б той втече, бо мої знання у фехтуванні закінчувалися на тому, що я знала за який кінець той самий меч тримати.
Попереду дуже голосно сперечалися, що мені навіть не доводилось прислухатися.
- Штовхай. Тягни. Що ти робиш? - та ще багато місцевої, нецензурної лайки. Я навіть слів таких не знала.
Втомившись від цього, я почала прислухатися до гаю. Раптом там хтось є. Зимові птахи перелітали з гілки до гілки. Пару зайців поблизу. А за ними крадеться лисиця. Все, більш нічого ці сніжні кущі не приховували. Того я повернулась до того, що робилось на дорозі.
І ось тут вирішала, що збожеволіла, тому, що чула кожну другу фразу у повторі як із бочки. Від переляку почала уважно прислухатися й зрозуміла. Частина того, що я чую, були думками! Телепатія! Прокинулась! Ось яку “хворобу” передбачив Атарільдо. Тепер залишається зрозуміти, як її контролювати. Але стало зрозуміло, що це не засідка.
- Знову заснула? - запитав підкравшись ельф. Він щойно розмовляв з одним з охоронців аристократа.
- Ні. Я чую думки. Й від цього голова лускається, - негайно поскаржилася своєму партнеру.
- Неочікувано. Зазвичай телепатія прокидається або в ранньому віці, або вже у досвідчених магів. Спробуй розслабитися та відволіктися. Це повинно допомогти. До того ж з санками, які потрапили в яму, розібралися, зараз продовжимо шлях.
Я кивнула в знак згоди та знову намагалася зосередитись на звуках гаю. Допомогло не дуже, я продовжувала чути як селяни лають аристократа, а аристократ шкодує що не можна тих перевішати. Жах.
Лише один з охоронців радів нашій зупинці, без якихось додаткових думок.
Дивно.
Наступний трактир викликав у нашого наймача чергову порцію відрази, яку він старанно приховував під личиною байдужості.
- Як самопочуття? - запитав мене один з охоронців, підсівши за столик, який я вже встигла зайняти, очікуючи Террі.
Ельф був зайнятий тим, що намагався отримати якомога більш зручні умови перебування аристократа у цьому закладі.
- Вже краще, - запевнила я, й це була правда. Майже доба знадобилась, щоб змусити телепатію хоча б тимчасово “замовкнути”.
- Дивна ця подорож, - продовжив розмову охоронець на ім'я Хелм.
За ці два дні подорожі ми встигли непогано познайомитися, щоб почати обговорювати подробиці цієї мандрівки.
- І в чому дивна? - підтримала я розмову. Мені все ніяк не давав спокою інший охоронець, на ім’я Лурстан, який тільки радів з кожної нашої затримки.
- Та хоча б з того, що наш господар, ніколи б не винайняв розумних зі сторони. Скоріше б він відмовився від подорожі, але не став би так ризикувати.
Я з підозрою покосилася на Атарільдо, що завзято сперечався з господарем закладу. Ельф володів не лише даром передбачення, але й ментальною магією. Слабкою, щоб повністю скорити чиюсь волю, але достатньою для того, щоб підштовхнути до потрібної думки співрозмовника. Він і на мені намагався використати свій дар, ще при першій зустрічі, але не вийшло.
- Може це питання життя та смерті? Хоча можна було б скористуватися порталами.
- Не можна. Щось не сумісне з портальною системою ми веземо. Я не маг, в цьому не розбираюся.