Я слухняно сіла поклавши руки на коліна, гадаючи що від мене знадобилося.
- У мене до вас є три запитання, - розпочав Лавер. - Перше, що можете сказати про те, що сталося в лабораторії? Як перевертень, у вас більш розвинуті нюх та слух, того є можливість, що ви помітити хоча б щось.
- Не хочу вас засмучувати, але в лабораторії стільки запахів, що я піклуюся більше про те, щоб не чхати. Крім того, я використовую спеціальну мазь. Що до слуху. Я в той час радилась з партнером, як краще різати траву й, на жаль, нічого не чула.
- Десь на таку відповідь я очікував, але вирішив спробувати. Грець з ним. Наступне питання. Ви не знаєте, де інші чужинці?
- Хотіла з’їсти по дорозі, але продала в рабство! – Спочатку випалила, а потім зрозуміла, що ляпнула в голос. Око у декана смикнулось, – Вибачте. Останнього разу бачила їх ще в Доримі. В заїзді “Північний вітер”. П'яними. Вони чудово проводили час. А щоб не стати п’ятим колесом у їх компанії, вирішила самостійно добиратися до школи.
- Яку самі оплачуєте.
- Я працюю на двох роботах.
- Так, чув. У крамниці та таверні.
- Ви за мною слідкуєте?
- Це лише питання безпеки.
- Безпеки? А чого боїтесь? Що зруйную місто самостійно? Чи приведу сюди натовп божевільних жерців? – я не витримала та почала гніватися. Хвіст, за який я вже встигла забути, з’явився у повній красі. В лусці й з жалом. При цьому він вихляв з боку в бік, для демонстрації загрози. Навіть широка спідниця не заважала цьому.
- З контролем другої іпостасі у вас бачу не дуже, - чоловік спокійно прийняв те що я дракон. Навіть не здивувався, мабуть дійсно знав. - А що до емпатії з телепатією?
- Телепатія спить. А емпатія працює справно.
- То що вона вам говорить про мене?
Довелось трохи заспокоїтесь, щоб зосередитись на почуттях чоловіка:
- Що ви не несете загрози.
- Тоді сховайте не лише хвоста, пазурі з іклами, а й луску на обличчі та руках.
Я заплющила очі в спробі заспокоїтись. Це допомогло. Руки знову вкривала шкіра, сподіваюсь, що й обличчя.
- Продовжимо. Так за вами спостерігають. Бо дійсно не знаємо що від вас очікувати.
- Лише за мною?
- Ні. За всіма чужинцями.
- Тоді якого біса мене дістають питанням: де інші?
Декан завмер на хвильку.
- Я не повинна була знати, що за мною стежать, - здогадалася я.
- Телепатія в вас точно не активна?
Я похитала головою.
- Тоді відкладіть образи, до тих часів коли до вас зросте довіра. Домовились?
- Домовились.
- Тоді першим кроком до цього пообіцяйте, що прийдете за допомогою, коли не зможете контролювати ані емпатію, ані телепатію. Я хочу вірити, що ви не працюєте таємно на жерців. Але божевільний телепат, це біда не його одного. А тим паче коли це дракон. Зрозуміло? Тоді до побачення.
- До побачення.
Виходячи, я тихенько зачинила двері, хоча хотілося добре ними грюкнути.
Тільки спостереження мені не вистачає. А зробивши декілька кроків, до мене дійшло, що вони могли бачити поряд зі мною Вальдегора. Після таких новин, вампіру точно заборонено виходити в місто, як би нудно йому не було у лісі.
Книга була давньою та ветхою. Я обережно перегортала сторінки в пошуках необхідної інформації, доки Філл збирав потрібні книги по полицях. Ми вже другий день пропускали обід, харчуючись пиріжками Коши. Вчора шукали щось про Дикий Ліс, а сьогодні готували доповідь по ВННтН, яким магістр Ванлір нагородив нас перед вихідними.
Я почула кроки ще до того, як вони наблизились до мене. В тиші бібліотеки це було не складно.
- Догірійські суони, - підійшовши, прочитав хлопець. - Чудові істоти. Коли знаходишся на великій відстані від них.
- Натрапляв на них? – запитала я у Леорі.
Ось цікаво: чи можна вважати старшокурсником того, хто вивчається з тобою на одному курсі, але на пів року довше?
- Особисто ні. Але проходили їх у першому семестрі.
- Шкода. Хотілося б почути щось новеньке, окрім того, що є в книгах.
- Тобто ти жалкуєш, що на моєму шляху не зустрілися ці монстри?
- Є трохи. Адже якщо мислити логічно, то після цієї зустрічі, в тебе руки-ноги на місці, це може означити лише одне: ти переміг.
- Неймовірна логіка, - широко посміхнувся хлопець. Йому дійсно було весело від нашого діалогу.
- Будеш сперечатися?
- Та ні. Коли провчишся тут роки з два, потрібно буде тебе взяти у похід до Дикого Лісу. А після цього, згадати цю розмову. Якщо повернешся додому з ногами та руками. Домовились? Я б залюбки з тобою ще полялякав, але треба бігти. До побачення.
- До побачення, - кинула я в слід спині.
Дикий Ліс. Хм. Знайшов чим лякати. Я там кожного дня буваю. Хоча… Мені ж не відома ситуація на кордоні.
Зосередиться ж на читанні мені не дав Філл котрий повернувся з черговою стопкою книжок.
- Що від тебе хотів той хеда?
- Хто? – не одразу зрозуміла я.
- Треба було тобі замість якогось магічного предмета взяти "Етнографію. Раси світу Вейн". Хеда – одна з рас цього світу. При чому “хеда” не схиляється, й до чоловіка, й до жінки звертаються однаково.
- То Леорі хеда. А що ще можеш розповісти про цю расу?