Від щоденних телефонних хвастощів зятя мене рятує те, що я маю вушні затички. Ще й надіваю на голову величезні будівельні навушники для захисту від шуму. Не чую, що він говорить, нічого не коментую і не дратую свого названого сина. Зять нарешті зрозумів, що нам не дуже подобаються його перебільшення щодо нашого щасливого життя в Канаді, та й байки про цю звичайну розвинену країну, як про рай на землі, які він телефоном розповідає всім своїм знайомим в Україні, тож тепер любить сам сидіти в авто й агітувати за переїзд в Північну Америку та вихваляється своїм вдалим сьогоднішнім життям. Годинами сидить в авто й говорить, що хоче, не побоюючись, що домашні іронічно чи з посмішкою можуть ставитися до його слів. Школа, що свої сили зять розтринькує на некваліфіковану фізичну роботу, аби працював у рекламній агенції, то йому там ціни не було! Чого тільки варта його реклама Канади. Аби люди планети слухали мого зятя, то прикордонники могли мати великі проблеми: Канаду, як США, звідусіль би штурмували нелегали; на човнах, як колись кубинці, намагалися плисти океаном та вистрибували з пароплавів, які пропливають мимо канадських берегів і вплав добиралися до райської землі, де все задарма.
У Канаді, де, взагалі, не заведено хвастатися, будь – яка розмова зятя перетворюється на суцільний потік хвастощів і має підкреслювати його крутість і великі життєві досягнення, викликати заздрощі й повагу. На свій день народження зять запросив повен дім гостей й урочисто оголосив, що наступного року на таке саме свято запросить їх усіх в ще більший будинок, чого, звісно, не відбулося, але тоді дехто з присутніх від заздрощів лише зубами заскреготав. Ніхто з тих 20 людей так і не запросив зятя на свій день народження. Я у Києві працював двірником і мені доводилося часто спілкуватися з безхатьками – це були «найкрутіші мужики», яких я знав. Люди знаходилися на соціальному дні й заради підняття власного престижу такі історії про себе вигадували, що я не встигав дивуватися та захоплюватися їхньою фантазією.
Я не чув, щоб хтось з українських біженців ще хизувався своїми статками. Деякі біженці розповідають канадцям такі історії про війну, що в місцевих волосся стає дибки. Мій знайомий спілкується з українцями, які вже третій рік безплатно живуть у підвалі канадців, де мають усі зручності для проживання – спальні, кухню, ванну, вбиральню. Чимало українців приїхали до Канади з великими грошима, хоч про це й бояться розповідати. Добре, що уряди України й країн Європи заборонили митникам перевіряти речі біженців. Можливо, відсутності митного огляду на кордонах України в перші дні початку повномасштабного нападу раділи не лише біженці, а й контрабандисти з наркоторговцями. Не знаю наскільки це відповідає дійсності, але по потягу, яким я виїздив тоді з Києва до Польщі, повзла чутка. З кількох сотень студентів з Азії, які теж їхали в тому потязі, дехто перевозив наркотики. Один з молодиків навіть розсипав наркотичний порошок у своєму купе. Люди часто чимось насмішать, навіть, коли їм загрожує смерть! Чомусь найбільше після прибуття нашого потягу на залізничний вокзал у Польщі мені запам’яталася пенсіонерка, яка зв’язала кілька простирадл і тягла за собою набагато старшу жінку. На диво, прив’язана старенька не перечіпалася й не падала, а, мені, здалося, що іноді навіть злегка підстрибувала. Я допоміг їм нести речі й дізнався, що це невістка, яка не захотіла залишати свою свекруху одну в Києві. Іноді думаю чи може ця невістка виганяти з дому свою свекруху, як мій зять виганяє мене з дружиною?
Моя родичка вивезла з України золоті й срібні злитки та велику суму у валюті. Пенсіонерку разом з її матір’ю і сином, безплатно поселили у привітних польських лесбійок. Українки понад рік зображали з себе бідняків. Не могли навіть купити якихось смаколиків у невеличкому польському селі, де кожна людина на виду. А мати пенсіонерки не могла ні на хвилину вийти з кімнати зі скарбами. Така поведінка почала викликати підозри у польських селян, які нутром відчувають золото та гроші, і українські біженці змушені були швидко знайти спонсорів та переїхати у величезний холодний замок в Англії, де господарка швидко розібралася з ким має справу, незлюбила біженців і почала дозволяти українцям користуватися електроплитою для приготування їжі лише раз на тиждень, тримала низьку температуру в кімнатах, а потім, взагалі, почала виганяти мільйонерів. Добре, що уряд Великобританії надав їм безплатне соціальне житло.
Інша моя родичка вивезла з України рюкзак, повен валюти, і змушена була спати з ним та майже пів року не залишала в номері готелю, не випускаючи з рук ні на секунду. Особливо рюкзак привертав увагу, коли хтось, зокрема і я, пропонував потримати чи допомогти піднести нелегку ношу. Родичка змогла трохи розслабитися лише коли поселилася в іншому, тепер вже п’ятизірковому готелі з великим сейфом та поклала частину валюти на банківський рахунок.