Українці, які приїхали до Канади по програмі CUAET, дуже погано йдуть на контакт, особливо чоловіки призовного віку. З ними я відчуваю себе слідчим, який веде допит. Або провокатором у тюрмі, у якого завдання витягти зізнання зі співкамерника. Спочатку молоді чоловіки з, в основному, з хитрими, як у лиса, обличчями не дуже охоче спілкуються зі своїми земляками. Обережні зі словами. Говорять як люблять Україну та тужать за рідним домом. Хвилюються, що Батьківщина в біді. Слідкують за всіма новинами з фронту та перераховують гроші на потреби ЗСУ. Коли я зустрічаюся з ними вже не перший раз, то можуть дозволити собі більше і соромляться менше, поводяться сміливіше.
Іноді за кордоном примусити українців – ухилянтів сказати те, що думають, то, як мені в студентські роки, залізничний вагон розвантажити. Як і всі люди, люблять, щоб з ними поводилися добре і відносилися до них з повагою. Я в Канаді достатньо наслухався таких, сором’язливих і нахабних, веселих і сумних, з розумом і без. Хтось за хабар отримав довідки від військово – лікарняних комісій чи за підробленими документами втік з України на потязі, а хтось з провідником чи сам маршрутами колишніх контрабандистів цигарок біг в атаку полями через державний кордон, штурмував гори та форсував ріки, аби лише опинитися в Європі. Втікачі від повісток спочатку проявляли агресію після питання, чому не в окопі й сприймали мене, як чергового, як вони кажуть, бісового «нафронтника», а потім, коли я розповідав їм про зятя - героя, то вважали мене своїм, з групи підтримки їхнього Клубу українських ухилянтів Європи й Америки, часом, навіть напивалися моїм коштом і ставали відвертішими:
-Ніколи не повертайся туди, де було добре. Ми повернемося в Україну не в машині часу і не в ті роки, коли нам було добре. Як можна повернутися в минуле, коли ти інший. Треба йти вперед. Не можна двічі зайти в одну й ту саму ріку. Не помолодшаєш. Україна вже не та, як у наших спогадах. Того, що було, вже не буде. Війна все зруйнувала і вже не буде так, як раніше. Найближчі 10 років в Україні немає що робити...
Щоб ви не казали, ваші ганебні вчинки не стануть привабливішими для нормальних людей. А може і не потрібно, щоб в Україні було все так, як до війни. Війна, можливо, саме через те й сталася. Може потрібно, щоб було краще, ніж до війни, й по – іншому, аби війна не повторилася.
-А я той, хто на всіх поклав...
Ну, що тут сказати. Як і в усякій країні, у нас є й такі, але вони теж наші громадяни і ми їх любимо й жаліємо за недалекий розум.
- Я не кіт, 9 життів не маю. Моїй сім’ї ті бойові чи похоронні гроші не потрібні. Я їх і за кордоном зароблю. Може й повернуся, але коли скінчиться війна та зарплати й рівень життя будуть, як в Європі. Я не хочу воювати за корупцію, щоб злодії й далі розкрадали Україну...
А на світі є країна, де немає корупціонерів і злодіїв? Корупція – невіддільна складова частина економіки будь – якої країни. Різниця лише в її розмірах та місцеперебуванні. Корупція – всесвітнє зло, доводиться жити в такому недосконалому світі, бо іншого немає. А коли саме вашої допомоги не вистачить на фронті й Україна втратить ще якісь свої території, то ці території не розкрадатимуть росіяни - корупціонери? Та по всьому світі, часом, влада грабує своїх громадян, як може, тільки в розвинених країнах корупція чи витрати грошей маскують різними вигадками, типу, лобіювання, сплатою інколи не дуже зрозумілих податків, від значної частини яких багато країн може, взагалі, відмовитися, використовуючи свої природні чи інші ресурси й можливості. Коли можновладці не кладуть народні гроші собі в кишеню, то витрачають їх на різні грандіозні проєкти фантастичної вартості, від яких людям ні холодно ні жарко, а то ще й купи проблем, як від деяких програм боротьба за все хороше.
-Хай воюють діти народних депутатів…
А тих дітей хоч на роту набереться? Не дуже наші обранці хочуть розмножуватися. Немає часу через побудову політичної кар’єри? А може так розчарувалися в людях та стали такими циніками, що вже й дітей мати не хочуть? Та й ті дітки – то лише головний біль для їхніх командирів, які будуть відповідати за вибрики мажорів та пестунчиків Долі. Та вже давно, років 80, ніде у світі діти еліти не воюють на фронтах. Це один з привілеїв тих, хто досяг важливих висот на нашій корупційній планеті. Пробивайтесь до вершин суспільства і ваших дітей теж ніхто не чіпатиме. Хоч я і не укладав парі з тим ухилянтом, що говорив про дітей народних депутатів, але твердо переконаний: аби навіть діти народних обранців і пішли воювати, то мій співрозмовник все одно не повернеться в Україну.
-Коли ловлять для служби в армії, у військових навчальних центрах і на фронті, то б’ють. Хай мене в тюрму саджають. Там мені буде краще, ніж на фронті...