Моя дружина після того інциденту ще більше боїться говорити про зятя. Я проти цензури й різних дурних табу й щоб перетворити ці острахи на жарт, попросив сусідів видрукувати з Інтернету радянський плакат «Не базікай!» та повісив на стіну, але домашні мовчать, розмови про зятя під забороною.
На такий вчинок мене надихнув інша фотографія, тільки в багато разів більша. Це фото ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Я повісив фото при вході в мою службову квартиру двірника в Києві. Ректор ще за часів Радянського Союзу приймав мене на роботу двірником, поселяв у квартиру й обіцяв через 10 років передати мені цю квартиру у власність чи клопотатися, щоб мені видали нове житло. Я тоді не мав сумніву щодо обіцянки ректора, бо подружжя, яке жило у цій квартирі переді мною, відпрацювало у виші 10 років двірниками й отримали нове житло. Щоб отримати квартиру в Києві, я відпрацював двірником 33 роки, але в кінці отримав лише нескінченні суди, по яких мене тягають і нині, бо хочуть убити двох зайців відразу: помститися мені за мої книги про корупцію і відмовити мені в наданні житла у власність, що передбачено українським законодавством для людей, які 10 років прожили у службовій квартирі й відпрацювали двірниками.
Та я вже й перестав сподіватися, що мені щось дадуть. Дружина боїться, щоб влада не відібрала і те, що дала. Дружина хоче хоч на пенсії пожити спокійно, щоб нас не чіпали, залишили все, як є, і припинили нескінченно подавати на нас до суду. Пригадую інтерв'ю відомого українського журналіста з не менш відомим музикантом, якому вдалося потоваришувати із сім'єю одного з Президентів України і навіть стати народним депутатом. Журналіст попросив розповісти про великі перспективи розширення комерційних справ музиканта, на що мудрий старий відповів:
-Дивись, щоб нинішня влада не відібрала що маємо.
Здавалося б, під час війни українські корупціонери мали б хоч трохи зменшити запал і всі сили кинути на захист України, щоб не втратити те, що мають. Але до війни мене чиновники не переслідували з таким напором, як нині, під час активних бойових дій. Опоненти перегрупувалися, замінили юристів і безперервно мене атакують. Під час війни хочуть отримати те, що не вдалося відібрати в мене раніше. Якби чиновники з такою силою атакували і ворога на фронті, як атакують у тилу нас, пенсіонерів! На судових засіданнях представники влади України висувають дедалі нові й нові претензії до мене, нерідко протилежні попереднім. Адвокат не перестає дивуватися їхній винахідливості та натиску. Війна - золотий час для тих, кого критикую у своїх книжках?
Тож, коли ще починалися перші суди 7 років тому, то до мене у квартиру водили різні комісії і я, щоб продемонструвати повагу до влади, повісив те величезне фото ректора. Один з членів комісії, великий фанат ректора, чомусь навіть перехрестився, коли побачив портрет свого кумира на пів стіни.
На фронті росіяни вбили чоловіка доньки моєї двоюрідної сестри. Він дуже любив російську культуру. Представники влади України продовжують переслідувати мене через суд за книги про корупцію, замасковуючи помсту під виселення мене зі службової квартири. Чиновники повторювали щодо мене багато ганебних дій, які притаманні російським знаменитостям. Все це сприяло тому, що я почав писати книгу про відомих діячів культури, медіа, освіти та церкви росії, які підтримують війну проти України.
Коли зять дізнався, що я пишу книгу про російських зірок - яструбів, то злякався. Півтора місяця влаштовував мені емоційне протистояння. Не розмовляв зі мною. Ходив з надутими щоками, як капризна дитина. Не привітав мене з днем народження. Я весь цей час цілими днями няньчив його сина, мого внука, а вночі писав книгу. Синку, досить розгойдувати човен своєї родини, який потрапив у бурю в чужих водах через твій гонор і довіру до канадських пройдисвітів, твоїх друзів і власників орендованого житла! Прямо кіно якесь! Життя завжди цікавіше і парадоксальніше за книжкові світи! В Україні під час повномасштабного вторгнення українським чиновникам більше нічого робити, як переслідувати мене за мої колишні книги про корупцію, в яких, певне, впізнали себе. В Канаді у мого зятя купа часу, щоб відвертати мене від написання антивоєнної книги та тримати мене в напрузі. Та я таки написав книгу «Список путіна», в яких розмістив свої листи до влади, і її можна почитати на онлайн - бібліотеках.
Зять спілкується з російськомовними українцями, які давно вже живуть в Канаді. Вони втекли від війни й ходять до російської православної церкви, діяльність якої заборонена в Україні, цілують російські ікони. Що просять та про що ж моляться російськомовні українці в російській церкві, де під час кожного богослужіння прославляють та бажають здоров’я настоятелю РПЦ патріарху Кирилу, який хоче перемоги росії над Україною і благословив війну росії проти України та, фактично, наперед відпустив російським окупантам всі гріхи за майбутнє скоєння воєнних злочинів в Україні: за вбивства мирних жителів, зґвалтування, грабежі?