Він завис. Робота вилетіла з голови, ніби її здмухнуло вітром. Назар сидів за столом, накривши лице руками. Спершись ліктями об поверхню столу, хитався вперед-назад, насилу стримуючи бажання голосно вилаятися. Аж тут у двері постукали. Назар сіпнувся, прибрав руки, сів рівно й дозволив увійти. З одвірка випірнув один з оперативників.
— Капітане, дозвольте звернутися!
Назар кивнув і вказав на стілець. Обличчя його було вкрите червоними плямами.
— Усе гаразд? — обережно поцікавився поліціянт. — Ви маєте якийсь стурбований вигляд...
— Та ні, все добре, — відмахнувся Назар. — Просто сімейні проблеми.
Оперативник увічливо посміхнувся й глянув розуміючим поглядом. Цей хлопець Назару подобався. Молодший лейтенант Василь Новак, двадцять п’ять років. Тихий, сумлінний, доволі талановитий. В управлінні подейкували, що цей щасливець ходить в мазунчиках у Гричака.
— А я з новинами! — радісно повідомив Василь.
— Будь ласка, потіш мене.
Назар почув, що клятий телефон знову гуде. Він крекнув й нагнувся до підлоги, аби його підняти. Цього разу був лише телеграм — Віра питала, чи він отримав звіт.
— Знайшли автомобіль! Він був припаркований неподалік Пасічнянського мосту.
— Ну, слава Богу! — вигукнув Назар. — Що там?
— Море крові в багажнику. Криміналісти вже працю.
— А чому мене на місце не викликали?! — урвав його Назар, тоді підвівся і навис над парубком. Той зіщулився. Погляд Василя забігав кабінетом.
— Так. — затнувся, — так підполковник же там був! Він і розпорядився вас не займати.
Як же його це бісило! Знайшли автомобіль жертви, який він допоміг розшукати. Багажник залитий кров’ю, а його — старшого оперуповноваженого — не викликали!
— Фотографії зробили? Коли будуть висновки криміналістів?
— Так, усе зробили за протоколом, — заспокоїв його Василь. — Висновки обіцяють до завтра надіслати.
— Де авто? — спитав Назар, усе ще тамуючи роздратування.
— Відігнали до лабораторії.
Покинувши «хату», Діма неквапливо рушив через центр додому. Дорогою, як завжди, слухав музику та, занурившись у власні думки, ледь помічав довколишній світ. Сонце вже сховалося за обрій, поступившись темряві. Місто почало огортатися тьмавим світлом ліхтарів й звільнятися від потоку автомобілів на вулицях. Вечірній гамір завжди інший — стихають ділові розмови і гуркіт коліс, зате наростають розслаблений сміх та музика.
Здійнявся вітер. Дмитро відчув прохолоду й заштовхав руки глибоко у кишені джинсівки. Минувши центр, він прискорив темп. Кортіло якомога швидше дістатися додому й зачинитися у своїй кімнаті, сподіваючись, що сьогодні обійдеться без сварок. Але чуття підказувало щось геть протилежне — на потилиці й уздовж хребта здійнялися крижані брижі. Нема чого сподіватися — сьогодні теж не минеться. Діма відчував тривогу.
Перетнувши дорогу на вулиці Гординського, пірнув у двори. Там, серед п’ятиповерхівок, було дуже тихо й темно. Він причалапав до найближчої лавки, сів та дістав з кишені пачку цигарок. Треба покурити перед тим, як іти додому. Хутко висмикнув одну сигарету, заклав між губ і почав шукати запальничку.
— Твою ж мати! — раптом вилаявся хлопець.
Запальнички не було. Діма скочив на ноги й заходився обмацувати всі кишені. Порожньо. Неприкурена цигарка полетіла йому під ноги.
Він перерив усі кишені по кілька разів, скинув куртку, вивернув її і жбурнув просто на землю. Тоді, вкотре грубо вилаявшись, почав розмірковувати, коли востаннє її витягав. Цигарку, що впала, не став підіймати, натомість зі злістю розчавив її й копнув якнайдалі.
