Леся вдоволено кивнула й полізла у портфель по «Таємний сад». Бібліотекарка зміряла томик, ніби оцінюючи, а тоді взялася шукати читацький формуляр. У книгозбірні було порожньо і тихо. Леся любила сюди приходити й спілкуватися з бібліотекарками, адже вдома про книжки не було з ким говорити. Христя читала лише з примусу й терпіти не могла «книжкові» теревені. Однокласники теж читанням не цікавилися, вони обговорювали фільми й мультики, що саме крутили у кіно, чи якісь популярні ігри на телефонах.
— Молодець! Гарна книжка, правда ж?
— Ага! Не могла відірватися! — із захватом відповіла Леся, пригадуючи чудову історію про дівчинку Мері.
— Далі сама собі щось підшукаєш чи тобі порадити?
Бібліотекарка забрала «Таємний Сад», розгорнула формуляр й почала щось туди записувати. Тим часом Леся покрутила головою, аби упевнитися, що вони самі в цій залі, а тоді стала навшпиньки, потягнулася над столом й заговорила пошепки:
— Мені треба про демонів.
Голова жінки сіпнулася. Кілька секунд бібліотекарка мовчки витріщалася на дівчинку. Було помітно, що вона збентежена.
— Повтори. Здається, я щось не те почула...
— Кажу, мені треба почитати про демонів, — голосніше заявила Леся, налякано озираючись.
— Про демонів? — бібліотекарка ще більше здивувалася.
— Про яких демонів, заради Бога.
Вона стягнула свої окуляри, протерла серветкою скельця й, одягнувши їх назад, підвелася зі стільця.
— Якщо хочеш «жахастиків», то щось зараз знайдемо.
Леся хитнула головою і прикусила нижню губу. А бібліотекарка продовжила:
— Точно є щось про драконів... і про відьом має бути.
— Ви не так мене зрозуміли, — прошепотіла Леся на одному подиху. — Мені треба вигнати демонів.
— Як це вигнати? Звідки?
Жінка закашлялася. Вона дивилася на Лесю так, наче бачила її вперше, і зовсім не розуміла, звідки ця дитина тут узялася. Тоді потяглася до столу, де стояла пляшечка мінералки, ковтнула води й ще раз перепитала:
— Вигнати?
— З підвалу, — вже сміливіше відповіла Леся. — Розумієте, в нашому підвалі демони.
— Бійся Бога, дитино! Що ти таке собі навигадувала? — тепер жінка ледве стримувалася, аби не розсміятися. — У школі хтось розказав тобі страшну історію?
— Ні, не розказували. Я сама все зрозуміла.
Леся зробила паузу, потому — глибокий ковток повітря, аби продовжити:
— Коли моя мама і тато Вітя відпочивають, у них щось вселяється. Найчастіше тільки в тата Вітю. Він робиться дуже злим та страшним.
— А як вони відпочивають?
Бібліотекарці раптом стало не до сміху. Тепер вона розгледіла свіжий синець на дитячому обличчі — і в її серці сколихнулася тривога. Спочатку їй здавалося, що то дівчинка забруднилася чи, може, тінь якось так падає...
— Ну. — знітилася Леся, — друзі до них приходять. Вони сидять у вітальні за столом.
Жінка співчутливо кивнула, посірівши. Вона ніколи не бачила батьків цієї дівчинки і не знала, хто вони.
— За столом вони п’ють горілку, — нарешті зізналася Леся й миттю опустила погляд на взуття.
Запала тиша. Бібліотекарка не могла знайти слів, щоб зарадити дитині, а Леся ще дужче злякалася — це ж вона вперше розповіла комусь про те, що мама і тато Вітя пиячать. Зрештою тишу порушив гуркіт мотоцикла, який промчав вулицею.
— Побудеш трішки тут? — запропонувала старенька, аби розвіяти незручне мовчання.
Леся кивнула, досі не наважуючись подивитися на жінку.
— Тоді я приготую нам з тобою чай. Умощуйся зручніше.
Вона зникла за дверима наприкінці зали, залишивши Лесю саму. Дівчинка нарешті звела погляд, подивилася у вікно, а тоді побрела до м’якого куточка, розташованого біля підвіконня. Не встигла вона всістися на рипучому темно-синьому дивані, як бібліотекарка повернулася з двома паруючими горнятками й упаковкою печива, затиснутою під пахвою.
— Ти ж із цукром п’єш чай?
Леся кивнула.
— Я поклала дві ложечки. Сама так люблю.
Вона поставила пахучі горнятка на низькому столику біля дивана й попрямувала до своєї кафедри. Зі старомодної чорної сумочки на короткому паску дістала якийсь предмет і повернулася до Лесі. Сіла поряд і сказала:
— Ти живеш з мамою і татом?
Леся кивнула.
— А бабуся, дідусь? Хрещені батьки?
— Є бабуся, але вона лежить хвора.
Бібліотекарка сумно зітхнула.
— Ти комусь про горілку розповідала?
— Вам. І трохи вчительці...
Знову запало мовчання. Леся скористалася паузою та схопила свій чай. Він виявився надто гарячим, тож вона просто потримала горнятко в руках, коли ж поставила назад на стіл, бібліотекарка обережно взяла її за руку.
— Ти завжди можеш говорити про такі речі зі мною. Домовилися?
Леся ніяково кивнула.
— А в церкву ходите з батьками?
— Раніше бабуся ходила. Ну, коли я маленькою була, — пояснила Леся, — Але зараз бабця дуже хвора.
— Зрозуміло... знаєш, дитинко, демонів не варто боятися.
Бібліотекарка говорила обережно, ніби крокувала тонкою кригою на поверхні глибокого озера. В руці вона тримала загадковий предмет зі своєї сумки.
— Існує сила, спроможна врятувати у тяжку годину. Розрадити, прогнати смуток.
— А демонів? — з цікавістю перепитала дівчинка.
— І демонів теж.
— То де мені цієї сили взяти? Ви знаєте? Знаєте ж?..
