Усі їхні демони полностью

Одинадцятирічний Діма кивнув на знак згоди й узяв запальничку обома руками. Тримав так обережно, ніби то був не просто шматок металу з гравіюванням, а крихка коштовність. Батько узяв синові долоні у свої:

— Слово пацана, малий, це закон!

Він нагнувся й поцілував Діму в маківку. Хлопець заусміхався, а пізніше, коли за татом зачинилися двері, тихенько заплакав у своїй кімнаті. Запальничка лежала в коробці з кольоровими олівцями, за три роки він почав нею користуватися, коли спробував курити. Перший рік Діма плакав за татом щоночі, а щоранку з надією зиркав на двері. Стало гірше, коли мама привела додому іншого чоловіка. Тоді довелося розучитися плакати... розучитися чекати.

Темрява густішала. Повітря робилося дедалі прохолоднішим, а натовп людей танув на очах. Діма не знав, скільки часу просидів отак, вивчаючи бруківку під ногами. Та коли сквер перед кінотеатром «Люм’єр» спорожнів, він раптом згадав про Гошу. Й одразу захотів ляснути себе по лобі — це ж елементарно! — він скидав «на хаті» куртку, а запальничка була в кишені! Діма випростався, вихопив свій мобільний й узявся телефонувати Гоші. Певність, що запальничка досі валяється на підлозі у вітальні, розросталася приємним заспокійливим теплом. Але Гоша на дзвінок не відповів. Діма наполегливо набирав друга кілька разів поспіль і слухав довгі гудки до тієї миті, доки система сама не уривала їх.

На годиннику вже було за північ.

Діма сховав телефон, упевнено рушив знайомим маршрутом й менш ніж за півгодини вже стояв під під’їздом Гоші. Подвір’я пустувало. Темрява клубочилася перед входом, це був єдиний під’їзд, над яким не горіла вулична лампа. Не зволікаючи, Діма пірнув досередини й помчав угору сходами.

На майданчику другого поверху, де була квартира Гоші, теж стояла темрява, хоч в око стрель. Діма увімкнув ліхтарик на телефоні й постукав у двері. Мобільник гучно запищав — сідав акумулятор.

— Гошо, це Дімон! — загукав він, припадаючи до вічка.

До дверей ніхто не підходив, хоч Діма бачив світло у вікні, коли ще стояв унизу. Зрештою він притулив вухо до дверей і вслухався. У квартирі було незвично тихо. Гуляння «на хаті» завжди затягуються далеко за північ, поки або сусіди не починають ламати двері, або хлопців вирубувало від алкоголю.

«Може, мєнти розігнали?» — подумав Діма і ще раз постукав. Коли знову ніхто не відчинив, він узявся за лямку.

«Я не піду звідси без тої клятої запальнички!»

Двері виявилися незамкненими. Діма спочатку встромив голову, озирнув передпокій, гукнув Гошу. Квартира озвалася тишею. Тоді хлопець пройшов усередину й одразу відчув, щось було не так. Повітря стало якимсь важким, наелектризованим.

— Гошо! — ступив ще крок. — Це Дімон... ти де?

У передпокої теж було темно. Світла, що пробивалося з-під зачинених дверей у вітальню, не вистачало, аби розгледіти бодай щось.

— Гошо! Агов!

Раптом до Дмитрових вух долинуло якесь схлипування. Наче хтось стиха плакав. Не роздумуючи довго, він кинувся на звуки — у вітальню. Те, що він там побачив, змусило його закричати.

Цей день минув для Лесі, ніби застелений густою імлою.

Думки витали довкола обіцянки Катерини Вадимівни звернутися «куди потрібно», щоб розшукали Діму. Єдине, чого Леся не зрозуміла, куди саме вчителька звертатиметься — до директора школи, шкільного охоронника, чи, може, в поліцію? Щодо останнього вона була не надто певна... вчора поліція не забрала тата Вітю і не допомогла ані їй, ані мамі. Переймаючись цими питаннями, Леся була вкрай неуважною на уроках. Пощастило, що вчителька її не займала впродовж усіх занять.

Одразу після останнього уроку дівчинка побігла до бібліотеки. Але не до шкільної (там точно не було книг на «демонічну» тематику), а до міської дитячої. Від школи недалечко, потрібно лише трохи спуститися вулицею у бік центру. Та й знали Лесю тут усі бібліотекарки, абонемент у неї ще з шести років.

— Доброго дня! — привіталася з тіткою за довгим столом-кафедрою.

Та підвела погляд від книги, яку саме читала, й одразу ж усміхнулася до дівчинки. Бібліотекарка виявилася пенсійного віку, з кругленьким зморшкуватим обличчям, хмаркою кучерявого сивого волосся та акуратними окулярами на носі.

— Доброго дня, Лесю. Ти ж минулого тижня була в нас, невже все прочитати встигла?