У тридцять восьмій квартирі Леся зустріла Славка та його маму. Хлопець Діму не бачив, відтак попросив нагадати «тому чуваку», що вони домовлялися на середу про якусь гру. Леся пообіцяла переказати й попростувала в бік новобудов, до Христинки. Насправді їй не дуже кортіло миритися, просто сьогодні постановила собі спуститися в підвал, а самій туди було лячно потикатися. За кілька хвилин Леся вже стояла під під’їздом багатоповерхівки й, натиснувши знайомий номер на домофоні, очікувала відповіді. Щойно автоматичний замок металевих дверей клацнув і розблокувався, вона перескочила поріг й хутко збігла східцями на поверх Христі. Чемно витерла ноги об хідник під дверима, легенько постукала. Тітка Галя відчинила і... чомусь застигла на порозі.
— Доброго дня! А Христя вийде? — прощебетала Леся, усміхаючись.
Христинина мама не всміхалася. Леся не одразу це помітила, коли ж її не запросили досередини, як зазвичай, дівчинка відчула — щось негаразд. Ковзнула поглядом углиб квартири й помітила в тіні передпокою Христю. Схоже, подруга була засмучена.
— Ні, Христя не вийде, — стримано відповіла її мама.
— А. — знітилася Леся й собі посерйознішала. — А можна нам поговорити?
— Вибач, але ні.
Леся почувалася збитою з пантелику. Авжеж, із Христею вони погиркалися. Але ж усі подруги часом сваряться! От і вони іноді сварилися. Та навіть минулої суботи, коли Леся їла в них удома. А згодом завжди мирилися. Завжди. То чого ж тітка Галя так суворо дивиться на неї?
— Христя покарана. І, боюся, вам більше не можна гратися разом.
Цей сухий безбарвний голос, геть не схожий на голос лагідної тітки Галі, спантеличив Лесю. Вона не розуміла, що коїться. Просто стояла на коричневому хіднику з написом «welcome» й розгублено витріщалася перед собою. В кутиках очей збиралися сльози. Нижня губа зрадницьки тремтіла.
— Не треба було по гаражах лазити. Це ж ти потягла туди Христю? Може, й курити вже пробувала?!
Голос тітки Галі розтинав на кавалки тишу під’їзду й лунко відскакував від стін. Ця загрозлива луна заполонила простір довкола Лесі. Дівчинка боялася підвести погляд на розгнівану жінку, але Христі в очі таки зазирнула. Мусила побачити зрадницю, яка розпатякала батькам те, про що вони присягалися довіку мовчати. Подруга (чи вже колишня подруга?) злякалася й утекла з передпокою.
Лесі зробилося недобре. Їй у голові не вкладалося, що Христя так злегковажила їхньою клятвою, а її найдобріша у світі мама сварить та жене Лесю геть. Розвернулася на ватяних ногах і повільно побрела східцями донизу. Щоками струменіли сльози.
Вулиця зустріла Лесю крижаним вітром і дрібною мжичкою. Зимно їй було й дорогою сюди, але тепер чомусь проймало до кісток. Додому не хотілося. Тільки не зараз. Почувалася такою розгубленою, нікому не потрібного... Раптом погляд ковзнув туди, де ще якихось два дні тому вони з Христею веселилися в очікуванні домашньої піци. Ігровий майданчик стояв порожній. Барвисті гойдалки, лавки та лазанки раптом побліднули й змаліли, химерно віддзеркалюючись у брудних калюжах. І квіти на клумбі теж зів’яли. Леся присіла на мокру промерзлу гойдалку й щосили відштовхнулася від землі. Під кросівками хлюпнуло болото. Вона розгойдувалася, мов навіжена. Сльози змішалися із краплями дощу, сантипонова курточка змокла до нитки. З волоссячка, що прозирало темними пасмами з-під трикотажної шапочки, струмками стікала вода. А Лесині руки впивалися у крижаний металевий ланцюг гойдалки, аж синіли тоненькі пальці. Та вона продовжувала колихатися та плакати, не помічаючи ані холоду, ані прозорих шмарклів, що вже текли з носа.
Так минула година. Трохи заспокоївшись, Леся рушила додому. За спиною лишився високий красивий будинок, куди вона вже ніколи не повернеться, і люди, яких більше не буде у її житті. Ті люди швидко про неї забудуть. Христі, можливо, не одразу вдасться знайти собі нову подружку, але потім хтось неодмінно схоче з нею дружити — попри її зайву вагу та лиху вдачу — у неї ж повно класних дорогих іграшок. І смартфон, і той модний «розумний» годинник на руці, і ще купа всяких речей, що їх Леся ніколи не матиме. І жодні подруги Лесі не потрібні! Зараз вона хотіла побачити лише брата.
Зупинилася перед своїм під’їздом, крадькома озирнула вхід до підвалу. Сходи, що ховалися під бляшаним дашком, були просто під вікном їхньої кухні. І двері виявилися незамкненими. Вона це знала, бо влітку з Христею навідувалася сюди годувати безпритульних кошенят. Тоді їхній підвал ціле літо простояв відчиненим. Ось і зараз не замикався, та чомусь тхнув сирістю і ще чимось гидотним. Цей сморід нагадав про пияків, що повсякчас швендяли біля цього будинку. Певно, так само смердять їхні демони?
