— Ось, — бібліотекарка простягнула Лесі таємничу річ. — Це образок. Знаєш, що це таке?
Леся несміливо кивнула. Вона десь чула це слово, але соромилася зізнаватися, що не пам’ятає.
— Це свячений образок із храму. На звороті записано молитву, — вклала його до рук Лесі. — Коли буде страшно або сумно — просто прочитай її.
— Просто прочитати і все? — з недовірою перепитала Леся, розглядаючи кольорове зображення на ламінованому папері.
— Перехрестися тричі, а тоді читай. Це «Отче Наш». Ти ж знаєш цю молитву?
Леся спочатку кивнула, а тоді збагнула, що бреше. Почервонівши, заперечила.
— Я постійно забуваю, як там наприкінці. Нас на християнській етиці вчили, але.
— Нічого, — лагідно всміхнувшись, мовила бібліотекарка. — Тут усе написано. Ти можеш читати з образка, доки не вивчиш напам’ять.
Леся сховала образок до нагрудної кишеньки своєї куртки й узялася пити чай. Їй на мить здалося, що місце, куди вона сховала образок, стало теплим. Після чаю, печива та розмови вона трохи поблукала поміж стелажів й обрала наступну книжку.
По обіді Назар із Гричаком організували нараду. У невеликій конференц-залі зібралися оперативники з їхнього управління, також долучилися представники обласного відділу. За годину після наради офіційна речниця кримінальної поліції мала провести брифінг з журналістами, тож належало підсумувати факти станом на сьогодні.
Назар та підполковник розташувалися в головах продовгуватого овального столу. Перед слідчим лежали кілька стосиків паперу, тека, яку він отримав сьогодні від криміналіста, а також увімкнутий ноутбук. Його сорочка зараз мала ще більш пожмаканий і несвіжий вигляд, під очима пролягали темні кола.
Доки технічний працівник — молодий худорлявий парубок — налаштовував проєктор, до зали поволі стікалися й інші працівники управління. Щойно «айтішник» подав знак, що все готово, Гричак прокашлявся в кулак і розпочав:
— Доброго дня, колеги!
Голос підполковника поклав край стишеним перемовинам між працівниками. У конференц-залі запала тиша. Це була простора кімната з білими стінами й темно-сірим килимовим покриттям на підлозі. З меблів лише стіл для нарад та двадцять стільців — п’ятнадцять довкола столу, решта під стінами. Вікна зали виходили на гамірну вулицю, тож навіть крізь зачинені вікна у дерев’яних рамах до наради долучався гуркіт автомобілів.
— У п’ятницю вранці на Набережній знайдено труп. Встановленою особою виявився мешканець Харківської області Піскун Максим В’ячеславович.
Він дав сигнал Назарові показати фотографію. На екрані проєктора розгорнулося зображення — молодик бандитського типу — підозрілий погляд, зеленкуваті синці під очима, гострі вилиці й підборіддя з густою щетиною, виголена «під нуль» голова.
Слідчий почав озвучувати деталі справи. Поліцейські слухали уважно, деякі оперативники записували. Назар розповів про автомобіль, що належав жертві, продемонстрував фото та фрагменти відеозапису з системи «Рубіж».
— В автомобілі виявлено чимало крові: у багажнику та фрагментарно в салоні на передніх сидіннях.
Далі він зі смартфона зайшов на свою електронну пошту й відкрив листа, що надійшов з криміналістичної лабораторії кілька хвилин тому. Назару вдалося натиснути на деякі важелі в поліцейській ієрархії, щоб експерти дослідили кров та інші речові докази з автівки до початку наради. Уздрівши результат, аж присвиснув — його версія, котру досі тримав при собі, щойно отримала підтвердження!
— Так от, — звернувся слідчий до колег, — група крові з автомобіля збігається з тією, яку виявили на шкірі та одязі мертвого Піскуна. А також... — Назар зробив паузу, аби відкрити листа Віри Стельмах.
— А тепер найцікавіше! — театрально оголосив Гричак.
Уся зала нашорошила вуха. Назар перезирнувся з підполковником та майже урочисто заговорив:
— Ця кров належить іншій жертві, — знову коротка пауза. — Дівчині, яку знайшли біля села Клузів у валізі.
По цих словах кімната сповнилася шелестінням здивованих голосів. Задоволено спостерігаючи за реакцією колег, Назар усвідомлював — для Франківська подібний злочин радше фантастика, ніж реальність. Подумати лишень. У самого ледь не відвисла щелепа, коли прочитав висновки, що їх надіслала мегера. Тоді помчав просто до кабінету Гричака й негайно доповів про відкриття. Ось тоді підполковник і наказав зібрати нараду.
— Перевірка проводилася лише за групою крові? Що, як це поспішні висновки? — озвався один зі старших оперативників з іншого краю столу. — Підполковнику, може, є сенс просити дозвіл на ДНК?
Гричак похитав головою, заперечуючи, а Назар продовжив:
— Так, лише за групою крові, але є ще дещо. На одязі Піскуна знайшли фарбоване жіноче волосся фіолетового кольору.
