Назар глянув у вікно. Надворі стемніло. Темна холодна й трохи крива шибка в обдертій дерев’яній рамі скидалася на плесо брудного ставка. Він вдивлявся у своє каламутне відображення у склі, аж доки не почав задихатися. Голову розпирало від спогадів.
Спливло трохи часу після їхньої річниці — кілька місяців чи й півроку. Син ще ходив до дитсадка, але вже потроху готувався до школи. Інна хотіла, щоб він конче до першого класу умів читати, писати та рахувати. Інна хотіла, аби він був найкращим серед усіх.
Малий Костя також відвідував дитячий спортивний клуб — займався тхеквондо. То була Назарова ідея. Розумний хлопець — це добре. Але спорт — це здоров’я. Вміння за себе постояти — це життя. Інна була проти, бо ж на заняттях він часто заробляв собі синці й забої. Та хлопчику подобалося тхеквондо, тому вона була змушена відступити.
Постріл, що пролунав у їхній квартирі, запам’ятався надовго. Дружина мало не щодня нагадувала Назару про той прикрий випадок, звинувачувала у недбальстві й безвідповідальності... яким же йолопом треба бути, аби тримати вдома поряд з малою дитиною заряджену зброю?!
Але пістолет був розряджений. Назар дотепер упевнений у цьому...
Просто тоді сталося ще дещо. Дещо жахливе, що роз’ятрило оту прострелену дірку в їхньому шлюбі, перетворивши її на глибоке провалля.
Коли Костя пішов у дитсадок, Інна вийшла з декретної відпустки на свою стару роботу — офіс-менеджеркою в невеличкій компанії, що займалася реалізацією якихось косметичних засобів. Робота так собі, але Інна її дуже любила, казала, що там чудовий колектив, серед якого вона почувається на своєму місці. А от Назар тоді служив ще старшим лейтенантом міліції, працював оперативником. Зазвичай розслідував дрібні крадіжки й хуліганські розбірки. Одного дня його мобільний телефон, тоді ще старенький, з перших моделей із сенсорним екраном, озвався тривожною мелодією — телефонувала Інна. За п’ять хвилин по тому він стрибнув за кермо свого вишневого «ланоса» й помчав на повній швидкості до дитсадка.
