— Я. — вирішила сказати братові чисту правду. — Я демонів прийшла виганяти.
— Що? — Діма знову засміявся.
— Ну, демонів! — повторила Леся. — Тих, що тата Вітю роблять злим...
— Водяра його робить злим! — випалив старший брат. — Якби менше бухав, то й менше б паяло!..
Усмішка сповзла з його обличчя, ніби не було. Леся одразу ж відчула хвилю гніву, яку випромінював її брат. І зринула думка:
— Йди додому, мала, — такою була відповідь на її мовчазне запитання.
— Ходімо зі мною, — попрохала Леся. — Тобі помитися треба. І мамі показатися, вона так хвилюється.
Дмитро мовчав, намагаючись не дивитися в очі сестрі.
— А школу навіщо прогулюєш? Катерина Вадимівна дуже зла на тебе і.
— Не твоя справа, — урвав її нарешті. — Марш звідси!
Леся розгубилася. Ще хвилину тому він говорив із нею приязно, ніби справді скучив. А тепер що, знову? Проганяє? Командує? Виходить, він анітрохи не змінився!
— Ти з дому втік, правда? — допитувалася вона.
— Не твоя справа.
— Нащо втік? — ніяк не вгавала. — Вертайся назад.
— Маршуй звідси!
Його крик заполонив увесь простір. Здавалося, зараз стіни почнуть кришитися — так нестерпно багато цього крику. Леся затулила долонями вуха та замружила очі.
— Дімо, будь ласка. — почала стиха скиглити. — Тато Вітя був дуже злий у неділю. Я так боюся!
— Мамці про це розкажи. Вона в усьому винна!
— ...він дуже її побив.
— Вона сама в усьому винна!!!
Леся затремтіла. Від страху й холоду, які знову повернулися. Мокрий від дощу одяг так само неприємно прилипав до тіла. У кросівках, обліплених болотом, хлюпало. А найгірше — вона ще ніколи не бачила такого Діму. Певна річ, іноді він бував нервовим, не хотів з нею розмовляти, але зараз щось було не так.
— Будь ласка, — заскімлила Леся, не піднімаючи очей на брата. — Мені страшно...
— Я буду тут, а ти шуруй додому.
— А я не хочу йти без тебе!
— Лесько! — Діма ледь зумів стриматися. — Я тебе дуже прошу.
— Чому ти не хочеш повертатися додому? — прямо спитала вона.
— Я не можу. Тобто не можу зараз тобі сказати. Але ти маєш послухатися мене.
Леся кивнула, проковтнувши клубок смутку.
— І ти маєш присягнутися, що нікому не розкажеш, де я!
— Чому? — не розуміла вона.
Тим часом Кінь повернувся, зайняв позицію під стіною й уважно спостерігав за ними.
— Вона розбовкає, — нарешті втрутився.
— Лесько, пообіцяй мовчати! — Діма схопив обома руками її за плечі й почав трясти.
Леся не на жарт перелякалася:
— Добре!
— Що добре? — перепитав Діма, аби впевнитись у ній.
— Я нікому не скажу!
— Мене хтось шукає? Додому, може, хтось приходив, розпитував?
Леся заперечно похитала головою й додала:
— Мама сьогодні твоїх однокласників обдзвонювала і просила мене сходити до Славка, про тебе спитати.
— Ясно, — гаркнув Діма, відпускаючи її. — Ще хтось?
— Та ні.
Леся вирішила не зізнаватися братові, що ходила до його класної керівнички. Він на неї розгнівається ще дужче.
— Тоді домовимося так. — почав було Діма.
— Та вона тебе з потрохами здасть, чувак! — знову озвався Кінь. — Усе тепер — приїхали. Нам кінець!
— Помовч, дурбецало. Не з тобою розмовляю!
Дівчинка мовчки роздивлялася свої брудні кросівки, не насмілюючись зайвий раз зітхнути. Під горло підступала гіркота. Леся так хотіла знайти брата! Була переконана, що варто йому повернутися — все налагодиться! Але ось він тут, перед нею, стоїть, міцно стиснувши кулаки, і говорить так, наче зараз кинеться її лупцювати. І ще оцей його новий друг, Кінь, котрого Леся ніколи досі не бачила. Від нього аж мороз хребтом...
— Лесю, — продовжив Дмитро. — Ти скажеш мамі та всім іншим, що я поки живу у свого друга.
— Якого? — перепитала дівчинка.
— Наприклад, у Льоші.
— А якщо перевірятимуть?
— Це вже мої проблеми. Просто скажи, що зі мною все о’кей.
Леся дала зрозуміти, що все зробить. Вона не любила брехати, адже бабуся завжди вчила, що брехати — дуже погано. Але зараз їй було так страшно, що мусила пообіцяти. А порушувати своє слово — це ж іще гірше, ніж казати неправду. Христі ж Леся цього не пробачить? Отже, сама має дотриматися даного слова.
Кінь тим часом прикурив цигарку, й у підвалі стало нічим дихати. Леся роззирнулася, закашлялася, але нічого не сказала. А як зібралася додому, згадала про іншу обіцянку.
— Дім. — звернулася до брата. — Славко просив тобі нагадати про гру в середу — чемпіонат з якоїсь-там «доти».
— Пам’ятаю, — підтвердив той.
Вона ще хвильку постояла мовчки, затримуючи погляд у непроникній темряві комірки, а тоді спитала на прощання:
— Коли ти повернешся?
— Скоро, — пообіцяв Діма і скуйовдив Лесине волосся. — А тепер шуруй звідси!
