Вигляд Назар мав просто жахливий. Сорочка, яку він носив ще з суботи, була брудною, зіжмаканою й просякнутою потом. Жовті плями, що розтеклися під пахвами, огидно тхнули. Набрякле від утоми лице почервоніло, один його бік розтинали залежані сліди від країв столу, а неголені вилиці радше додавали схожості із затриманим на три доби хуліганом, аніж старшим слідчим, уповноваженим з особливо тяжких злочинів.
— Назаре Ярославовичу, вам би додому...
Тридцятивосьмирічна прибиральниця з екзотичним ім’ям Анфіса сперлася на руків’я швабри й дивилася на слідчого зі співчуттям. Вона працювала тут уже понад чотири роки, тож добре знала всіх у цій частині управління. Сьогодні була такою ж, як завжди — синій синтетичний халат поверх одягу, зібране на потилиці в короткий хвіст темно-русяве волосся, чисте обличчя без макіяжу, з першими зморшками на чолі та довкола очей. Але це обличчя видавалося приємним — його завжди прикрашала усмішка.
— Не можу, Анфісочко. Не можу.
— За всієї поваги, начальнику... але ви себе у дзеркалі бачили?!
Назар кинув на неї здивований погляд, прибиральниця стенула плечима й засміялася.
— Ви зараз як той Йван, шо макулатуру в нас за управлінням визбирує. Підполковник лютуватиме. Воно вам треба?
— Роботи багато...
— Та й біс з нею! Скажіть комусь усе за вас зробити.
— Анфісо, Анфісо...
Назар заусміхався. Він нечасто приходив так уранці, тому розмовляв з нею раз на кілька місяців. Але про її веселу вдачу знали в управлінні всі. Тепер сам переконався: ця жінка — скарб. І роботу робить пречудово, і вміє створити приємну атмосферу. А це справді важливо, коли працюєш з тяжкими злочинами. От би його мамі хоч дрібку цього таланту.
Зрештою він таки послухався Анфісиної поради і чкурнув туди й назад додому — сполоснутися під душем та перевдягнутися у чисте. Дивом вдалося уникнути розмов з матір’ю, хоч та й чатувала під дверима ванної кімнати. Назар відбувся короткими репліками і поїхав назад, утікаючи бічними вуличками від ранкових автомобільних корків. Коли повернувся, його в управлінні вже чекали — оперуповноважені Новак та Малярчук, а також дільничний офіцер Івано-Франківської поліції.
— Капітане, — звернувся Новак. — Це лейтенант Олег Прокопчук, дільничний з Пулюя.
Назар кивнув і по черзі потиснув усім руки. В їхньому управлінні спілкувалися вільно й зазвичай на рівних. Віддавали честь лише як виняток — для «показухи», коли приїжджало керівництво.
— Ну що, хлопці, маєте щось цікаве? — спитав він, сідаючи за стіл.
Відповідати узявся Василь. Він, як завжди, перетягував ковдру на себе.
— Ми прочісували район до пізньої ночі і дещо таки надибали.
— Чому не повідомили одразу?
— Була пізня година, не хотіли турбувати.
— Ну? — гаркнув Назар. — То що там?
— Автомобіль бачили в одному з дворів на Береговій. Там є п’ятиповерхова «хрущовка» за магазинчиком з автозапчастинами.
— Так точно, — втрутився дільничний, — і в тому будинку — притон. Вічно там бухають і накурюються. Сусіди вже потомилися скаржитися, але я там періодично з’являюся на горизонті, щоб вони не надто розслаблялися, і, боронь Боже, нічого не натворили.
— А хто це — вони? — спитав Назар.
— Малолітки різні, ушльопки й алкаші... там усі, кому не ліньки, «зависають».
— О, це нам підходить!
Назар аж підскочив на стільці. Невже вони вийшли на правильний шлях? Здається, ще ніколи так швидко не просувалася справа. Зазвичай на всіх етапах слідства щось таки мусить забуксувати — то криміналісти тягнуть з висновками, то хтось припускається помилок, то свідків не знайти. Навіть дрібне розслідування затягується на кілька тижнів, а часом на місяці чи навіть роки... а тут несподівано — можливість розкрити за рекордний час — один тиждень! Здається, Назар витягнув щасливий квиток.
— Власник квартири Михайло Топольний, — продовжив дільничний. — Ветеран бойових дій — афганець і АТОвець. Зараз у відставці.
— Вміє стріляти. — прокоментував Малярчук.
— У цього Міська ще синок є Гріша і якийсь племінник. Як звати останнього, не пам’ятаю, бо він мені не попадався ще. То ці двоє хлопців теж там постійно ошиваються.
— Те, що треба! — підсумував Назар. — Маєте час до дванадцятої години, щоб зібрати показання свідків. Дізнайтеся, що підозрілого бачили сусіди в четвер увечері, а я подам запит слідчому судді, щоб отримати ухвалу на обшук помешкання. Також треба пробити по базі цього вашого афганця — може, маємо щось на нього. Було б незле одразу й затримати, якщо дадуть добро.
— Так у нас уже є деякі свідки. — озвався Новак.
Назар кинув роздратований погляд на Василя й смикнув руками, здіймаючи відкриті долоні догори. Зазвичай насуплені брови старшого оперуповноваженого здійнялися.
— Ну?! — нетерпляче прикрикнув він.
— Одна сусідка каже, що в четвер у них там катавасія була.
Новак ніби й не помічав роздратування керівника. Він розслаблено сидів навпроти Назара й говорив розмірено та спокійно, ніби оповідав про буденні клопоти, а не про деталі, що стосуються подвійного, по-звірячому жорстокого вбивства.
