Він зірвався з місця й підлетів до нахабного бабиська, схопив за патли і рвучко потягнув на себе. Сусідка заверещала й ледве втрималася на ногах.
— Рукі убрал!!!
Невідомо як, але баба Марія зуміла вивернутися й метким ударом ноги зацідила хлопцеві між ноги. Діма зігнувся від болю навпіл, заскімлив та відпустив її масне сиве волосся. Кілька жмутів залишилося поміж його пальців.
— Сємєйка уродов!
Сусідка знову повернулася до Анжели, яка намагалася звестися на ноги, й ухопила ту за халат. Притягнула її лице до свого й смачно плюнула межи очі. Гаряча, смердюча слина потекла набряклою побитою щокою жінки, змішуючись зі свіжою кров’ю.
— Давай. Сюда. Дєньгі, — гарчала баба, карбуючи кожне слово. Огидний сморід алкоголю випалював Анжелі мозок.
І тут глухим ударом сусідку відкинуло до стіни. Вона вдарилася головою, зачепила руками полицю для взуття й завалилася разом з купою брудних кросівок та черевиків на підлогу. Посеред передпокою височів Кінь, потираючи долоні.
— Чувак, що за кіпіш? — спокійно поцікавився, роззираючись та стягуючи з голови чорний каптур толстовки.
Сусідка сповзла на долівку. Мовчазна й уже помітно налякана. Всі присутні якось раптово замовкли й застигли, де стояли. Лиш оскаженілий гавкіт собаки струшував повітря.
Першим схопився Діма. Він шарпнув друга за рукав й потягнув його до виходу. Тоді видлубав з купи розкиданого взуття свої кросівки, взувся й шарпнув бабу Марію.
— Пішла нахуй звідси!
Цього разу стара не відповіла — просто звелася навкарачки й поповзла. Майже біля самих дверей, спираючись на стіну, повільно звелася на ноги. Відсмикнула свій розтягнутий светр, пригладила рукою скуйовджене волосся й з острахом зупинилася за два кроки до виходу. Кінь відступив, даючи дорогу. Коли баба Марія пробігала повз нього, нагнувся й крикнув просто їй на вухо:
— Бууууу!!!
Жінка вереснула й кинулася геть з квартири, а хлопець зайшовся сміхом.
— Ходімо звідси, — буркнув Діма, накидаючи на плечі куртку. — Хутко.
— До побачення... — сказав Кінь Діминій мамі й зник у темряві під’їзду.
Коли хлопці вийшли надвір, першим заговорив Кінь:
— Ну й сімейка в тебе, Дімон! Я б сказився!
— Ніхто твоєї думки не питає.
— Пфф!.. — форкнув той. — Нє, щоб подякувати! Я твою мамку взагалі-то спас, і яйця твої теж.
— Я й без тебе справився б, мудак, — відповів той, дістаючи з кишені пачку цигарок.
Прикурив. Затягнувся. Видихнув. Перед очима попливли легкі брижі. Діма опустив очі додолу й побачив, як на мокрому асфальті відбивається цятками жовте світло з вікон. Блищало, мов новорічна гірлянда. А ще в повітрі наче запахло снігом. Він стрепенувся. Холод лизав шкіру й просочувався за комір.
— Дякую, — зрештою сказав, пускаючи у чорне беззоряне небо клубок сивого диму.
Кінь співчутливо кивнув і поклав руку другові на плече. А тоді й собі закурив.
— Що то за курка стара була?
— Сусідка, — відказав, махнувши рукою на свій під’їзд. — Торгує «пальонкою».
— Ясно. Значить, недурно видав їй пизди. Летіла в стінку як кавалок гівна. То мамка твоя і батя на стакані, значить?
Діма зробив глибоку затяжку й заперечливо хитнув головою. — Вітчим.
— А батя де? Розвелися? — не вгавав Кінь. — Мої старі от розвелися. Теж маю вітчима. Ублюдок, але хоч не бухає...
— Мій тато помер.
Оце, мабуть, уперше він це сказав. По тому, як з рота вилетіли слова, озвалося серце. Діма запхав руку до кишені й міцно затиснув у кулак дешеву пластмасову запальничку. Татова так і не знайшлася. Тоді послабив хватку, намацав пальцями коліщатко, знову стиснув кулак. Хотілося щось трощити. Він нікому не розповідав, ким був його батько. З одного боку — Діма любив тата, дуже його любив, досі чекав на нього вдома... а з іншого — не міг пробачити ганьби. Щоразу, як хтось згадував Майдан, хлопця заливало пекучим соромом через учинок батька.
Діма не раз ловив себе на думці, чи причетний тато до розстрілу Небесної Сотні? А тоді зринали спогади, як батько вчив його кататися на велосипеді, або як майстрував для них із Лесею двоярусне ліжко, чи як щовечора навшпиньки заходив до кімнати і цілував Діму в маківку перед сном. Ні, його тато не вбивав. Тільки не він!
— Не знав, — стиха мовив Кінь. — Співчуваю.
— Забий! — байдуже відказав Діма й пожбурив недокурену цигарку до калюжі.
Колись доведеться відпустити минуле. Але не сьогодні. Сьогодні він не здатен навіть забути ту його довбану запальничку! Якби ж Діма не кинувся її шукати, то не вляпався б у цю жахливу історію... цікаво, куди ж поділася та запальничка?
— Ти через новини мені наярював? — спитав Кінь.
Діма кивнув. Кінь нагнувся й прошепотів йому на вухо:
— Не очкуй. Імен жодних не називали.
Діма напружився, згадуючи події того вечора. Хвиля нудоти підступила до горлянки.
— Ти ж заникав його, да? — продовжував Кінь пошепки.
— Умгу. — прохрипів Діма.
— Ну, значить, все буде ок, — запевнив Кінь і викинув під ноги недопалок.
