Раптом серед вечірньої тиші заверещав рок-акордами телефон. Діма смикнувся й поліз шукати його до кишені. Яскраве біле світло впало на його обличчя, і Кінь одразу помітив, як друга перекосило від страху.
— Хто там?! — спитав, торсаючи його за плече.
Той відсахнувся, відповів на дзвінок. Відійшов подалі від під’їзду, вислухав когось й, уже поклавши слухавку, сів на бруківку вздовж пішохідної доріжки. Кінь підбіг і перепитав:
— То хто дзвонив?!
— Валік...
Діма дістав нову цигарку. Руки страшенно тремтіли, обличчя зблідло. Ніяк не вдавалося прикурити — чиркав запальничкою раз, другий, третій, але вогонь уперто не хотів видобуватися. Після п’ятої невдалої спроби Діма заволав та пожбурив геть і цигарку, і запальничку, а тоді задер голову, глянув просто в очі другові й сказав порожнім голосом:
— Нам кінець.
На підмогу викликали ще кількох поліцейських з управління. Доки Назар з дільничним шукали диван та килим із квартири, новоприбулі службовці вкотре подалися ретельно опитувати сусідів — хто що чув, кого бачив. Підполковнику вдалося вибити виїзд пересувної криміналістичної лабораторії з трьома експертами, тож пошук речових доказів розпочався оперативно та якісно.
Після години прочісування довколишніх смітників та пусток, віднайшлося згарище, де з попелу стирчали диванні пружини й кілька клаптів уцілілих решток. Назар миттю викликав і сюди — до закинутої недобудови — криміналіста.
— То візьмемо покидька?
Дільничний стояв з увімкнутим на телефоні ліхтариком, розглядаючи рештки спаленого дивана. Вечоріло. Обрієм від заходу ще тяглася тонка світла смужка, над якою нависли чорні хмари. Старший оперуповноважений слідчий у відповідь ствердно кивнув.
— Ще ніколи ми не просувалися у розслідуванні з такою швидкістю...
— Так, якби... цей... не ти! — ніяковіло пробубонів дільничний. — То ще б довго топталися на місці.
— Не думаю, — холодно відповів Назар.
— Ну, я б точно не подумав про диван.
— Хтось би подумав!
Цього разу слідчий ледь усміхнувся й потягнувся до кишені по телефон, який саме озвався гучною мелодією — телефонував Новак. Назар відійшов убік і вислухав підлеглого. Кілька разів «підтакнув», наприкінці навіть задоволено присвиснув. Новини були хорошими.
Криміналісти виявили у квартирі Топольного відбитки пальців Піскуна, жертви з валізи, а також тієї невстановленої особи, чиї пальчики були в автомобілі. Також знайшли ще волосся фіолетового кольору та залишки крові у ванній, у щілинах між керамічною плиткою. Експрес-тест на визначення групи крові показав, що вона збігається з кров’ю убитої дівчини.
— Тепер точно беремо! — тріумфально вигукнув Назар.
— Як беремо? — спитав дільничний.
— Ти залишайся тут. Простеж, щоб усе тут ретельно опрацювали і зібрали рештки для експертизи. А я швидко по ухвалу на затримання і в’яжемо Топольного. Все, добігався!
— Так, а де його шукатимемо?
— Хлопці пробили, що в нього баба є. Доки вернуся від слідчого судді, то вже й адреса буде.
З цієї миті розслідування набрало ще більших обертів. Уранці наступного дня вдалося розшукати й затримати Михайла Топольного — він ночував у коханки. Також завдяки харківським колегам нарешті встановили особу другої жертви. Нею виявилася двадцятирічна мешканка села Забавне, Ізюмського району, студентка Харківського національного університету ім. Каразіна — Бакірова Діана. Дівчину шукали батьки, вона от уже два тижні не була в універі, а з п’ятниці взагалі не виходила на зв’язок. Здогадатися, що до Франківська Діана поїхала разом з Піскуном, було нескладно — обоє з одного регіону і вочевидь знайомі.
Назар переглянув фотографії Діани, котрі надали поліції її батьки, і помітив чимало пірсинґу на обличчі дівчини. Тепер зрозуміло, звідки взялися рвані рани — вбивця повиривав «з м’ясом» усі її сережки. Для чого це скоєно? Вочевидь, аби зробити її менш упізнаваною, аби заплутати сліди. Отже, той, хто це зробив, діяв рішуче й холоднокровно. Назар знайшов її профіль в інстаграмі, проглянув кілька фотографій та зрозумів, що Максим Піскун був її хлопцем.
Слідчий задоволено потер руки й рушив до кімнати, де тримали Топольного. Зараз вони мали сімдесят дві години, щоб зібрати докази й передати затриманого під суд. Відбитки пальців та зразок крові у нього вже взяли, і результати мали надійти з хвилини на хвилину.
— Ну що ж, чекаємо зізнання, — замість привітання кинув з порогу слідчий.
