— Знаю, що він буде іншим. Але боюся думати про те, наскільки він міг змінитися. Учора я не могла спати. Мені весь час снилося, що він не пам’ятає, хто я. Я думала про те, що залишилося від нього, колишнього. Якщо взагалі щось лишилося. Боюсь, уже нічого.
Я не сказав їй, що боявся протилежного: що він зовсім не змінився.
А ще подумав, що Люсі ніколи не запитувала мене про гроші. Мабуть, вона взагалі не знала про них. Це надто велика сума, щоб ховати знання про її існування одному з подружжя.
Вона знову здивувала мене, простягнувши мені руку. Я прийняв її. Перемир’я. Рука Люсі дрижала так, що мені довелося притримувати її за лікоть.
— Не варто було тобі так з ним учиняти, — пробурмотіла Люсі, перш ніж відпустити мою долоню. Вона сказала це так тихо, що я ледве її розчув. Я розтулив був рота, щоб посперечатися, але вона здійняла руку. — Я не кажу, що це твоя провина. Я не настільки вузьколоба. Але нічого б цього не було, якби ти не вирішив учинити саме так. Він міг би не опинитися у в’язниці, й усе могло бути зовсім по-іншому. Ненавиджу тебе за це. — Вона не здавалася злою — радше спокійною і щирою, тож я знав, що це правда. — Я просто хотіла сказати це тобі в обличчя. Лише раз.
Я кивнув. Я відчував, що вона хотіла сказати це мені — Лише Раз, як і курила Лише Одну Цигарку. Але я розумів її. Думав про те саме впродовж останніх двадцяти чотирьох годин. І не звинувачував її.
Дахом прокотилося відлуння якогось гуркоту: гарчання двигуна автівки, яка насилу долає засніжений шлях. Я глянув у бік дороги, що вела до комплексу, і побачив пару фар, які саме виринули з-поміж дерев. Але то була не легкова автівка, а щось на кшталт невеличкої вантажівки, зі схожим на велику коробку кузовом. Такі зазвичай замовляють, якщо треба переїхати в новий будинок. Нещасна вантажівка здавалася сміховинною в засніжених горах. Підстрибуючи, вона покотилася зі схилу. Ще п’ять, може, десять хвилин, і вона буде тут.
— Починається, — сказав я.
Люсі набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтися, і взялася виколупувати з упаковки свою останню цигарку.
Натовп, що зібрався на паркувальному майданчику, трохи вище схилом від входу в гостьовий будинок, відрізнявся від вранішнього скопища на горі: на вигляд це було те саме обережне півколо, тільки замість того, щоб поглянути на мертвого чоловіка, ми прийшли подивитися на воскреслого.
Люсі була не єдиною, хто думав про те, наскільки змінився Майкл: ніхто з нас не відвідував його у в’язниці. Вас, мабуть, уже не здивує, що моє запрошення поїхати до в’язниці загубилося в електронній скриньці, але Майкл, чи то від сорому, чи то через відчуття провини, не хотів бачити нікого. Він сприймав в’язницю як свій кокон, вирішивши там заховатися. Майкл трохи спілкувався з кількома членами нашої родини, але не віч-на-віч. Телефонні дзвінки. Електронна пошта. Не знаю, чи папери про розлучення можна вважати за лист, але якщо так, то він писав і листи. Та загалом контактів з Майклом було мало, тож його приїзд був для нас і справді великою подією.
Захрустів сніг, і вантажівка зупинилася. Двигун затихнув, машина зітхнула востаннє, і певний час не було чути нічого, крім завивання гірського вітру. Грім міг би чудово забарвити атмосферу, але я пообіцяв не брехати. Я помітив, що на колесах вантажівки, яка привезла Майкла, викрашалися бездоганно прилаштовані ланцюги.
Люсі розпушила волосся й перевірила своє дихання, хукнувши на долоню. Моя мати схрестила руки на грудях. Дверцята з боку пасажира відчинилися, і Майкл вийшов із салону.
Хтось уже здогадався? Я поки не підтверджуватиму ваших здогадок.
Міркуючи про те, як міг змінитися мій брат, я уявляв собі чоловіка, який три роки провів на безлюдному острові: сплутане волосся спадає на плечі, густий ліс бороди та крихітні чорні очі, що нервово зблискують: «Ось вона — цивілізація». Але побачив я геть протилежне. Так, у Майкла тепер було довше волосся, втім воно було густе та блискуче, укладене елегантною хвилею. Може, навіть пофарбоване. Схоже, у нього був час причепуритися, бо його обличчя було чисто поголене. І хоч я й чекав побачити якісь відбитки важкого життя на Майкловому обличчі (кілька нових зморщок на чолі, наприклад), його шкіра була гладенькою, щоки — рожевими, а очі — ясними. Може, це був холод, або життя у в’язниці якимось загадковим чином позитивно впливає на шкіру, але я готовий був присягнутися, що Майкл був молодший на вигляд, ніж до ув’язнення. Востаннє я бачив його в судовій залі, за скляним загородженням. Він сидів згорбившись, і здавалося, що на ньому не костюм, а гамівна сорочка. Але зараз він був такий свіжий. Воскреслий.
У чорному пуховику «Норт фейс» поверх сорочки на ґудзиках Майкл був схожий на відчайдуха, який заплатив за те, щоб зійти на Еверест. Він набрав повні груди гірського повітря, посмакував його, а з горла вихопилося дике «Ку-у-уі-і-і»[10]. Його голос лунко прокотився долиною.
— Ого, — вимовив Майкл. — Евонно, краєвид просто першокласний.
