У мене є правило відмовлятися від запрошень, до яких приєднують табличку в «екселі». Але педантична підготовка до будь-чого є спеціальністю тітки Евонни, і в електронному листі про родинне возз’єднання Каннінґемів і Ґарсій, прикрашеному анімованою сніжинкою, зазначалося, що присутність усіх запрошених обов’язкова. Я добре відомий своїм умінням вигадувати найрізноманітніші відмовки: хворі домашні улюбленці, зламані машини, термінові рукописи й таке інше. Хоча, по правді, останні три роки ніхто особливо не наполягав на моїй присутності.
Але цього разу Евонна чітко дала зрозуміти, що не приймає відмовок. Запрошення обіцяло веселі та спокійні вихідні, де всі ми зможемо гарно провести час. Тітка виділила напівжирним шрифтом слова всі ми, а також слово обов’язкова. Так, я майстер відмовок, але навіть я не можу змагатися з напівжирним шрифтом. І хоча Евонна написала всі ми, не згадуючи мене особисто, я добре знав, кого вона має на увазі. А це означало, що я мушу приїхати. До того ж, заповнюючи в «екселі» табличку із запитаннями про алергії, розмір черевиків, бажаний ступінь просмажування стейків та реєстраційний номер автівки, я все-таки дозволив собі замріятися про засніжене село й вихідний біля каміна в дерев’яній хатинці.
Натомість у мене змерзли коліна і я на годину спізнився на обід.
Я не підозрював, що доведеться пхатися туди нерозчищеною дорогою. То був ясний день, і слабеньке сонце підтопило сніг якраз достатньо для того, щоб мою «хонду сівік» заносило на дорозі в різні боки, тож довелося повертатися й орендувати ланцюги для шин утридорога, а потім стояти навколішки в сніговій каші, щоб їх приладнати. Шмарклі замерзли під носом, і я, мабуть, досі стирчав би там, якби якась жінка на «ленд ровері» зі шноркелем[1] не зупинилася й не допомогла, глипаючи на мене із сумішшю співчуття й легкого осуду. Я поїхав далі, дивлячись, як стрілки годинника невблаганно повзуть уперед, і вмикаючи поперемінно то обігрівач, то кондиціонер, щоб не пітніли вікна, але з ланцюгами на колесах я міг їхати не швидше ніж сорок кілометрів за годину. Я точно знав, на скільки спізнююсь, завдяки розкладу, який Евонна розіслала всім табличкою в «екселі».
Нарешті я побачив потрібний поворот, позначений викладеною з каміння пірамідою, з табличкою «Відпочинковий комплекс „Скай лодж“!» і стрілочкою праворуч. Знак оклику пробуджував у мені неясну тривогу, наче хтось намагався привернути мою увагу, кричав розвернути автівку й не їхати на родинне возз’єднання Каннінґемів. Не було кому показати цей знак оклику, але я знав, що Ерін теж насмішив би цей наївний ентузіазм, тож просто уявив, як вона сміється, і порадів цьому. Я знаю: це мило, що наші імена є майже анаграмами. Коли люди питали, як ми познайомилися, ми відповідали: «За абеткою». Тупо, я знаю.
Та правда значно нудніша: нас звів разом досвід дитинства в неповній родині. Коли ми познайомилися, Ерін сказала, що мати померла від раку, коли вона була дитиною, і її виховував батько. Я збирався розказати про свого батька трохи згодом. Але вона й так знала про нього: погана слава дуже легко гуглиться.
На повороті я помітив ще й приземкувату будівлю — мабуть, паб, судячи з вивіски, на якій хтось написав від руки фарбою: «ПИВО!» До стіни будівлі були прихилені кілька стосиків лиж. Схоже, це був заклад із тієї категорії барів, де все настільки просякнуте пивним запахом, що можна лизати вікна замість того, щоб замовляти випивку, а роль помічника кухаря виконує мікрохвильовка. Я вирішив запам’ятати це місце, якщо доведеться шукати прихисток. Зрештою, це було сімейне возз’єднання; Евонна явно розпланувала всі сніданки, обіди й вечері так, щоб ніхто не міг пересидіти їх у кімнаті, тому краще мати ще якісь варіанти.
Ох. Ерін жива, до речі. Розумію, що моя згадка про давню пасію звучала, наче десь посеред книжки я зізнаюся, що вона давно померла, адже так усе зазвичай і відбувається в книжках на кшталт оцієї. Аж ні. Ерін збиралася приїхати наступного дня. Власне, тоді ми ще навіть перебували в офіційному шлюбі. Крім того, на цій сторінці не мало бути жодної смерті.
