Усі в моїй родині — вбивці полностью

— Ми вже поїли, — тільки й сказала вона, що, найімовірніше, було задумано як претензія і покарання водночас.

— Евонно, мені дуже шкода. Втрапив у халепу на горі за Джиндабайном. Свіжий сніг… — Я показав на ланцюги на колесах. — Пощастило, що одна людина згодилася допомогти напнути їх.

— Ти не перевірив прогноз перед виїздом? — голос Евонни звучав так, наче тітка не йняла віри, що хтось може так мерзенно порушити святі закони пунктуальності, не перевіривши прогнозу погоди.

Я зізнався, що не перевірив.

— Усе одно треба було врахувати погоду.

Я погодився, що було треба.

На щоках Евонни заходили жовна. Я знав її достатньо добре, щоб розуміти, наскільки їй важливо висловити своє ставлення до моєї поведінки, тож мовчки чекав, що вона скаже.

— Гаразд, — нарешті мовила вона, а тоді нахилилася та вліпила мені в щоку крижаний поцілунок.

Я ніколи не знав, як відповідати на такі вітання, тож вирішив дослухатися до її поради та врахувати погоду — її крижаний осуд, — а ще задовольнитися звуконаслідуванням поцілунку біля її щоки.

Евонна встромила зв’язку ключів мені в руку й сказала:

— Наша кімната не була готова вчора, тож ти тепер у четвертій. Усі в їдальні. Рада тебе бачити.

Перш ніж я встиг промовити щось ввічливе, вона повернулась і рушила назад у будівлю, втім Енді лишився чекати на мене і, схоже, збирався зайти всередину разом зі мною. Він привітався буденним кивком замість того, щоб вийняти руку з кишені й потиснути мою. Холод уже докучав, але я твердо пообіцяв собі бути чемним і товариським, тож не побіг по куртку. Нещадний вітер знаходив найменші шпаринки в одязі, напосідаючи так, наче я був винен йому гроші.

— Не зважай на Евонну, — сказав Енді. — Тобі слід бути поблажливішим до неї.

У цьому був увесь Енді — майстер маневрування між чоловічою солідарністю та підкаблучництвом. Він був з тих чоловіків, які кажуть: «Звісно, люба», коли вона сидить за одним столом, і хитають головою та пирхають: «Ох уже ці жінки», коли вона йде в туалет. Ніс у нього був червоний — не знаю, від алкоголю чи холоду, — а окуляри трохи запітніли. Коротенька вугільно-чорна борідка сиділа на обличчі Енді так, наче він украв її в якогось молодика й відмовлявся віддавати. Тоді йому було п’ятдесят із чимось.

— Кажеш так, наче я навмисно викликав сніг, щоб її вибісити, — відповів я.

— Знаю, друже. Але зараз усі на нервах. Тож, може, не варто насміхатися, коли вона просто намагається полегшити завдання нам усім. — Він замовк на мить. — Та нічого страшного. Жодної образи з мого боку, не подумай.

— Я не насміхався. Я просто спізнився.

Ми підійшли до дверей, і я побачив зведену сестру, Софію, яка вийшла покурити. Вона здійняла брови, наче хотіла попередити мене, що всередині гірше.

Енді ступив ще кілька кроків мовчки, і я вже сподівався, що він почув моє мовчазне благання й вирішив поставити крапку в цій розмові. Проте він набрав повні груди повітря й повів далі.

— Так, але… — промовив він, і мені подумалось, що не може бути сумнішого видовища, ніж чоловік, який намагається вступитися за жінку, цілком здатну захистити себе. — Але вона витратила стільки часу на ті запрошення, і тобі не обов’язково було сміятися з її таблиць.

— Я нічого про них не казав.

— Не зараз. А коли надсилав їх. Там, де вона запитувала про алергії, ти написав «таблички в „екселі“».

— Ох, — озвався я.

Софія почула це й приснула сміхом, носом випустивши струмінь диму. Ерін, яка зовсім не померла, теж посміялася б із цього. Енді вирішив не добивати мене й не озвучувати, що я написав у графі «найближчий родич»: «Це родинне возз’єднання, тож усі присутні, якщо не станеться лавини».

Я вирішив поступитися.

— Гаразд, буду терплячішим.

Енді всміхнувся, вочевидь задоволений таким поміркованим виявом своїх подружніх чеснот.

Він підійшов до дверей, озирнувся на мене, удаючи, що підносить склянку до губ, і пішов — явно до бару, замовляти мені випивку на знак чоловічої солідарності. Тим часом я зупинився привітатися із Софією. Вона приїхала з Еквадору — з Ґуаякіля, якщо точніше, — тож ненавиділа холод, і під коміром її куртки я зауважив щонайменше три інші коміри. Її голова стирчала з тих светрів, наче пуп’янок квітки, огорнутий листям. Попри сто шарів одягу, сестра ще й обіймала себе рукою за талію, щоб не змерзнути. Я був краще підготовлений до холоду, ніж вона, завдяки багаторічній звичці пірнати в крижані ванни (цікавий факт: схоже, що низька температура поліпшує чоловічу фертильність), але навіть я не міг довго говорити з нею на тому кусючому вітрі.

Софія запропонувала мені цигарку, хоч і знала, що я не курю. Вона завжди так робила. Я помахав рукою перед обличчям, відганяючи дим.

— Непоганий початок, — глузливо кинула вона.

— Головне — це перше враження.

— Рада, що ти нарешті тут. Я чекала, коли ти приїдеш і врятуєш мене. Знала, що ти відвернеш усю увагу на себе. Ось.