Невдовзі я зрозумів, що автівка більше не повзе під горб, а котиться зі схилу, а ще за кілька хвилин дерева розступилися й переді мною постала мальовнича долина біля підніжжя гори, де був розташований «Скай лодж». Цей курорт, розрекламований як «найвищий в Австралії» (по правді, це як хвалитися тим, що ви найвищий жокей у світі), складався зі врізаного в схил гори поля для гольфу на дев’ять лунок, озера, де можна ловити форель або кататися на човнах, і якихось «вечорів біля каміна й спа» (хай що це означає). Також комплекс мав доступ до сусіднього гірськолижного курорту (перепустку на підйомник, звісно ж, треба купувати окремо) і навіть посадковий майданчик для приватних гвинтокрилів. Усе це я цитую з буклета, бо нічого з названого я тоді не бачив: напередодні долину замело снігом, і ганяти м’яча на полі для гольфу могли б лише божевільні, а озеро перетворилося на пласку білу поверхню поміж дерев, яка вгадувалася лише приблизно. Долина здавалася водночас мілкою і глибокою, тісною і безмежною.
Я обережно з’їхав зі схилу. Сніжно-біла поверхня має здатність спотворювати відчуття простору, і якби не крихітні, наполовину заметені снігом будівлі в глибині долини, на які можна було орієнтуватися, то я міг би катастрофічно недооцінити крутизну схилу й загальмувати тоді, коли це було б уже намарно. Я міг би злетіти в долину так карколомно, що встигнув би на обід, але це не мало б жодного значення, позаяк був би вже мертвим.
Посеред комплексу височів багатоповерховий гостьовий будинок, пофарбований у яскраво-жовтий колір, що вирізнявся на тлі гірського схилу, з колонами обабіч входу. Із цегляного димаря, який, мов стрижень, був припасований до бічної стіни, пахкав димок, а на даху викрашалася така гарна шапка снігу, що за неї віддав би життя будь-який рекламіст. Подекуди в кімнатах горіло м’яке жовте світло, від чого п’ять рядів вікон були схожі на календар, на якому хтось відраховував дні до Різдва. На підступах до цієї будівлі була розташована дюжина шале[2], розставлених двома рядами по шість, із дахами з металочерепиці, що діставали до самої землі. Дахи були орієнтовані паралельно до гірського схилу, тоді як з панорамних вікон на фасадах будинків можна було спокійно милуватися скелястим піком. Я мав зупинитися в одному з цих «акулячих зубів», але не був певен, де саме розташований номер шість, що його призначила мені Евонна, тож під’їхав до гостьового будинку, перед яким було припарковано кілька автівок.
Деякі з них були мені знайомі: «мерседес» мого вітчима — кросовер з брехливою наліпкою «ДИТИНА В САЛОНІ» на задньому склі, бо хазяїн вважав, що так його рідше зупинятимуть копи; «вольво» тітки Евонни — універсал, який уже добряче завалило снігом, бо вона приїхала на день раніше; білий [МАРКУ МАШИНИ ПРИБРАНО] Люсі, який зливався зі снігом — машина, яку вона періодично виставляла в інстаграмі та про яку розповідала всім охочим як про свою «нагороду від компанії», де працювала. «Ленд ровер» моєї рятівниці також був там — ну, звісно; у такій книжці, як ця, він мав би ще бути під номерним знаком на кшталт «31РКА777». Я точно знав, що це її машина, завдяки тому громіздкому пластиковому шноркелю.
Коли я під’їхав до будинку, Евонна вже маршувала назустріч. І трохи припадала на одну ногу — після аварії, у яку потрапила у двадцять із чимось. Вона була вічна «маленька сестричка» мого батька: у них величезна різниця у віці, тож, коли в тридцять із чимось років моя мати зліпила й привела в цей світ нас із братом, я був ближчий за віком до тітки, ніж матуся до зовиці. Тому з дитинства пам’ятаю Евонну молодою, жвавою і веселою. Вона приносила нам подарунки й розповідала фантастичні історії. Я вважав її популярною, бо про неї говорили на родинних барбекю, коли вона не могла прийти. Але з віком на все дивишся трохи по-іншому, тож із часом я зрозумів, що, коли про тебе постійно згадують, це ще не означає, що ти популярний. Утім якось мокра дорога й автобусна зупинка все змінили. Та аварія потрощила їй купу кісток, мало не забрала ногу та вибила з її голови всі жарти й фантастичні історії. Тепер єдине, що вам насправді треба знати про Евонну, — це те, що двома її улюбленими реченнями є: «Ти дивився на годинник?» і «Як я вже писала в електронному листі…».
На ній були теплий яскраво-синій светр і пухка жилетка «Норт фейс», якісь шарудливі водонепроникні штани й похідні черевики, які мені здалися жорсткими, наче черствий хліб. Усе це було новісіньке, наче щойно з магазину. Евонна мала такий вигляд, наче зайшла в крамницю туристського спорядження, показала на манекен і мовила: «Беру оце». Її чоловік, Ендрю Мілтон (ми звемо його просто Енді), який вийшов надвір разом з нею, але тримався трохи позаду, на вигляд був дуже благенький у своїх джинсах і шкірянці, наче простояв разом з дружиною в тій крамниці пів години, тужливо зиркаючи на годинник. Не гаючи часу на вдягання куртки чи забирання сумок з багажника, я кинувся назустріч Евонні, вирішивши, що краще віддатися на поталу крижаному вітру, аніж її гострому язику.
