— Будь ласка, повір, я не хотіла завдати тобі болю, я просто… Коли ми заговорили про дитину… — Я почув, як зірвався її голос, наче вона зібралася схлипнути, але вже за мить опанувала себе. — Ти був такий щасливий, Ерне. Я не розуміла, як ти можеш із таким захватом говорити про це, але в тебе світилися очі навіть від розмов. Я дуже хотіла бути такою, якою ти хотів мене бачити. І ти так радів, коли я погодилась. А тоді… Я не кажу, що це твоя провина, — просто намагаюся пояснити. Мені стало страшно. Мені потрібно було трохи часу. Я збиралася приймати таблетки лише кілька тижнів, поки звикатиму до цієї думки. Господи, це були чудові кілька тижнів. Мені здається, я ніколи не бачила тебе щасливішим, ніж тоді. Я бачила це щастя у твоїх очах і не могла змусити себе його зруйнувати. А тоді кілька тижнів розтягнулися на кілька місяців, які перетворилися на рік. Аж тут тобі закортіло зрозуміти, що відбувається, і ось ми вже їдемо до лікарні здавати твої аналізи, і я збагнула, що загнала сама себе в глухий кут і зізнаватися вже пізно. Тож я далі підігрувала тобі, знаючи, що мені не лишається нічого іншого, окрім як припинити приймати таблетки й улаштувати ту дивовижну вагітність, перш ніж ти все зрозумієш. Але я не могла цього зробити. Це як кидати монети в ігровий автомат. Я весь час відкладала. Я думала, що викину ще одного листа з лікарні, прийму ще один дзвінок, а тоді буду готова. Кожен блістер був моїм останнім, відтак я йшла виписувати ще один.
Тепер я теж плакав.
— Я просто хотів тебе — такою, якою ти була. Ти не була для мене способом отримати дитину. Я був такий радий тільки тому, що ми робили це разом. Я до тебе дослухався б.
— Але якби я сказала, ти б уперся. Ти, певно, не зрозумів би цього й поводився б, як умієш, — невинно і з жартами. Може, за рік чи два тобі набридло б, але ти намагався б мене переконати. Я не змогла б розповісти про маму. Я нікому не розповідала про це, відколи стала підлітком, бо відчувала, що брехати про рак безпечніше. Я дуже боялася осуду. Подумала, що із часом зможу дати тобі те, чого ти хочеш. Я справді намагалася. Я не прошу в тебе співчуття. Просто хочу пояснити, чому мені було так страшно. Так, я боялася болю, боялася, що помру, як вона. Але ще більше мене лякало, що зі мною це
— Я так хотів сім’ю…
— Ох, Ерні. Я знаю.
— Що забув, що вже її маю. — Я зітхнув. — Вибач.
— Це
— Я все одно кохав би тебе.
І я досі її кохав, але не сказав цього. Це було б надто болісне зізнання, навіть з оксикодоном. Може, мені варто було їй це сказати. Може, це одна з причин, чому я про це пишу. Книжка — це матеріальний предмет, пам’ятаєте? Її пишуть, щоб хтось читав.
Запала тиша, а тоді голос Ерін знову зринув до мене згори.
— Хочеш піднятися сюди?
Я знав, що її бажання близькості є лише шоковою реакцією на смерть Майкла. Знав, що це було б стримано й не по-справжньому, а вранці всі рани знову роз’ятрилися б. Розумів це, але все одно лежав вагаючись.
— Понад усе у світі, — сказав я зрештою. — Але не думаю, що вчиню так.
Наснилося наше весілля, хоча це більше скидалося на спогад, аніж на справжній сон. Майкл стояв, спершись на трибуну, наче це було єдине, що тримало його у вертикальному положенні. Він відчайдушно плентав язиком, намагаючись виштовхати назовні третє правило написання бездоганної промови дружби, а гості сміялися з його потуг. Навіть Одрі всміхалася. Майкл сьорбнув пива, здійняв палець: «Чекайте, у мене все вийде!» — гикнув, витер рота рукавом і все-таки змусив язик вимовити: «Щасливе життя — запорука щасливої дружини». Кімната вибухнула реготом, і брат щасливо всміхнувся, упевнений, що заслужив ці оплески завдяки ораторській майстерності. Знову гикнув. Але цього разу якось… по-іншому. Ще одна гикавка, але тепер було зрозуміло, що його нудить. За мить він уже схопився за шию, вирячивши очі й хапаючи ротом повітря. А гості все реготали й реготали, дивлячись, як з його губ сочиться пінява смола.
Ранок був сірий і похмурий: темні хмари повернулися й заклубочилися в небі з новою силою. Снігу навалило стільки, що двері довелося штовхати плечем, аби прочинити. Надворі ми з Ерін одразу вгрузли по коліна й здригалися від холоду що кілька секунд. Колючий сніг, що кружляв у повітрі, боляче щипався, наче зграя кусючої мошви. Автівки на парковці вбралися в білі перуки, а замети, які оповили гостьовий будинок, були схожі на завмерлі в часі хвилі.
