Марсело зиркнув на свою машину, вочевидь завваживши розбите скло. Я раптом згадав, що кинув праску біля дверцят. За ту хвилину, що порпався в машині, її вже трохи припорошило снігом, але все ще було видно. Я крадькома ногою заштовхав праску під автівку. Марсело підійшов до вікна. Якби він зазирнув досередини, то побачив би вирвані кабелі на приладовій панелі та зрозумів би, що тут щось не так.
— Я побачив, що буревій розбив вікно, — сказав я трохи заголосно, але це спрацювало, бо Марсело повернувся до мене. — У тебе там шкіряні сидіння. Подумав, що вони можуть зіпсуватися. Шукав, чим затулити.
— Молодець, — сказав Марсело, обіймаючи рукою мене за плечі й відтягуючи від автівки. — До біса ту шкіру, ходімо в тепло. Чекай-но…
Він зупинився й присів на одне коліно в снігу. Мій шлунок, який сьогодні вже кілька разів підстрибував, вирішив зробити ще один пірует. Марсело крекнув, зводячись на ноги, і простягнув мені щось. Але то була не праска.
— У тебе телефон випав, — сказав він, віддаючи мені пристрій.
Слухайте, я знаю, що хтось може вважати це порушенням шостого правила (жодного щасливого збігу), але кожному детективові час від часу потрібна дрібка удачі. Інтригу в романі вибудовано за рахунок того, що шанси героя на успіх постійно знижуються, але іноді, зовсім як у реальному житті, збіг обставин грає йому на руку. Чесно кажучи, я гадки не маю, чому Марсело не помітив. Може, занурився в роздуми, прораховуючи ціну нового скла. Може, мружився від снігу й не розгледів. Може, після зустрічі з моєю щелепою йому боліла рука й це відвернуло увагу. Зрештою, пристрій був схожий на телефон — маленький, прямокутний, явно електронний, з монітором, — але Марсело мав би спостерегти. Та я вирішив про це не думати й просто подякувати долі. Зрештою, вона завинила мені за вчора.
Тож вихопив з руки Марсело портативний GPS-навігатор, вирваний з приладової панелі, і сунув у кишеню, перш ніж вітчим його розгледів.
Перед гостьовим будинком була припаркована якась монструозна машинерія. Через яскраво-жовту кабіну, що сиділа на загрозливого вигляду металевих гусеницях, ця штуковина походила на гібрид танка та шкільного автобуса. З-під неї із сичанням клубочилася пара, двигун монотонно гуркотів.
Біля дивного транспортного засобу зібрався невеличкий натовп: Софія, Енді, Кроуфорд, Джульєтт і незнайомець, вигляд якого дав мені надію, бо я дозволив собі вирішити, що це детектив. Але підійшовши ближче, побачив, що він одягнений у блискучий синтетичний плащ із нашитим на грудях написом «СуперШред». На кожному елементі його вбрання був якийсь логотип: «Оклі» — на золотаво-блакитних лижних окулярах, «Скалкенді» — на бандані, що затуляла нижню половину обличчя (череп зі схрещеними кістками був саме на рівні рота), «Квіксілвер» — на пухких синтетичних штанах (велетенськими літерами на одній зі штанин). Незнайомець був наче обклеєний наліпками холодильник з пивом. Мені він здався схожим на сноубордиста: його ніс — єдина частина обличчя, яку було видно, — явно зазнав не одного перелому. Придивившись, я помітив той самий напис, що й на пальті — «СуперШред», — на боці танкобуса. Мабуть, цей чоловік приїхав з іншого відпочинкового комплексу, з-поза хребта.
Я вклинився в натовп між Енді та Софією. Сестра цокотіла зубами, страшенно бліда від холоду. Вона явно не надто зважала на те, що тут відбувалося, просто чекала, коли можна буде піти в готель. Я готувався до того, що на нас із Ерін (яка досі була в учорашньому одязі) заглядатимуться, але ні в кого не було сили на пустопорожні плітки. Усі уважно дивилися на Марсело, і на нас із Ерін не звертали уваги.
— Ми їдемо? — запитав я.
Танкобус був створений для пересування в глибокому снігу, і він точно був тут не для екскурсії.
— Ну? — урвала мене Джульєтт, звертаючись до Марсело.
— У шале нікого немає. Машина на парковці.
— Дідько.
— Можу відвезти вас на хребет, — заговорив Ходячий Білборд, і мені подумалось, що навіть голос його мусить мати якийсь логотип.
Я вирішив, що це міг би бути «Монстр енерджі». Якби він говорив не про зниклу жінку, то достоту понапихав би в коротке речення з десяток «чуваче» й «капітально». У незнайомця був легкий канадський акцент, із чого я дійшов висновку, що він є одним з тих мисливців на сніг, котрі проводять пів року в Північній півкулі й пів року — в Південній.
— Але в цій штуці ми нікого не знайдемо, хіба що наїдемо на неї.
— Що відбувається? — ще раз спробував я.
— Люсі зникла, — нарешті відповів Марсело — відсторонено, наче людина, яку питають: «Що я пропустив?» — під час перегляду фільму. — Ніхто не бачив її відучора.
І справді, Марсело вдалося так швидко мене спіймати, бо він уже був на парковці — перевіряв, чи на місці автівка Люсі. Мабуть, саме тому Евонни й Одрі тут не було: вони розділилися для пошуків.
Ходячий Білборд обвів нас поглядом.
— Перепрошую за таке запитання, але що, в біса, тут сталося? Джул, треба їхати в Джиндабайн.
