— Це Ґевін. — Джульєтт узяла його за лікоть. Схоже, вони добре одне одного знали — мабуть, не мали вибору, працюючи на одній горі. Утім, вони не були дуже близькими друзями, інакше Джульєтт розповіла б йому про вбивство Майкла — Ходячий Білборд достоту про це не знав. — Хуртовина посилюється, і снігохід… — Джульєтт лагідно поплескала долонею по кабіні танкобуса, який лунко, металево бемкнув. — …є нашим єдиним варіантом. Ґевін запропонував відвезти нас.
— Але їхати треба зараз, — озвався той, стривожено позираючи на небо.
— Без Люсі? — запитала Ерін.
— Довго думати немає часу, — знизав плечима Ґевін. — У вас тут є поліцейські. А я сам по собі. Мені треба подбати й про своїх людей.
— Тут лише один коп, — виправив Марсело. — І то… Слухайте, їдемо або ми всі, або ніхто. Ми родина.
Мені було дивно таке від нього почути. Зрештою, Люсі була його невісткою, та й то колишньою, хоча я знав, що Ґарсії розставляють частини своїх складних прізвищ в іншому порядку, ніж я звик. Але якщо проблеми із законом були суто каннінґемською рисою, то штраф за перевищення швидкості, який підхопила Люсі дорогою сюди, можна було вважати її обрядом посвячення. Може, вона все-таки була однією з нас.
— Я дуже вдячна, що ти приїхав, — сказала Джульєтт. — Але ми не можемо залишити її тут. Принаймні спробуймо пошукати. Я буду твоєю боржницею.
— Шоти?
— Шоти. Як заведено у Вістлерів.
Спогади про якусь бурхливу гулянку так надихнули Ґевіна, що його окуляри аж змінили відтінок.
— Гаразд, то хто їде зі мною?
— Я, — озвався Енді.
Мене геть не здивувало, що брутальні феромони новоприбулого молодика пробудили дещо давно забуте в сумній душі чоловіка середнього віку. Або, може, він хотів зробити щось корисне. Чи просто покататися в тій дивній штуковині.
Ерін штурхнула мене попід ребра. «Хтось із нас мусить поїхати».
— Я теж поїду, — сказав я.
Ґевін, який, схоже, помітив мене лише зараз, простягнув мені рукавицю з логотипом «Норт фейс» для привітання. Я показав йому свою, квітчасту, чемно відмовляючись від рукостискання.
— Крута рукавиця, чуваче, — сказав він.
Кроуфорд ступив крок до снігохода, сподіваючись поїхати з нами, але Джульєтт заступила йому шлях.
— Вам варто лишитися тут і контролювати ситуацію. Ерін, Марсело… допоможіть Евонні й Одрі обшукати решту готелю. Софіє… — Джульєтт зміряла її поглядом. — …якщо чесно, тобі краще прилягти. — Сестра вдячно кивнула. — Ґеве, я поїду з вами й погляну на ті папери. Я
Мене приємно здивувало, що Джульєтт знає наші імена, і я сказав про це. У відповідь вона знизала плечима й мовила лише, що з таким мізером гостей їй зовсім не складно всіх запам’ятати. Я всміхнувся на це, хоча в ситуації не було нічого веселого. По правді, я був радий, що вона їде з нами.
Ґевін обійшов свою страхітливу машинерію і відчинив дверцята. Ми видерлися невеличкою драбинкою на три щаблі, поки наш водій умощувався на своєму місці. Те, що було всередині, навряд чи можна було назвати салоном: замість сидінь там були лише дві сталеві лавки вздовж стін. Ми наче опинилася в морозильній камері — нещадний холод боляче стискав грудну клітку. Тхнуло бензином. Підлога дрижала від ревіння двигуна. Ґевін совав туди-сюди ручку перемикання передач завбільшки з гілляку.
Снігохід м’яко посунув між будівлями, а тоді Ґевін натиснув на газ, і тепер нас кидало по салону. Я вчепився в сталеву перекладину над вікном і спробував глянути крізь укрите памороззю скло. Ґевін мав рацію — у нас було більше шансів збити Люсі, аніж побачити. Зважаючи на гусениці, ми могли б навіть не відчути, якби її переїхали. Снігу намело стільки, що від доріг не залишилося жодного сліду.
Я вийняв з кишені навігатор з автівки Марсело. Він працював на сонячній батареї, але, на щастя, заряду ще трохи лишилося. Навігатор увімкнувся, і я взявся шукати в меню історію поїздок. Завантажилась простенька мапа. Комплексу «Скай лодж» на ній не було — лише крихітна стрілочка посеред порожнечі. Я зменшив мапу, поки не знайшов найближчу дорогу. Зелена лінія починалася від знаку «Пиво!» (здавалося, він був за тисячі кілометрів і років звідси) і вела спершу в бік Джиндабайна, а потім — я спантеличено почухав щелепу — огинала гору й сповзала в долину по той бік хребта. Судячи із запису камери Джульєтт, Марсело не було шість годин. Поставало питання: що він робив у комплексі «СуперШред» інші чотири?
— Це безглуздя, — гукнув Енді за п’ятнадцять хвилин.
Ми здолали вже, мабуть, половину схилу. Я бачив невеликий світлий ореол — прожектор на верхівці підйомника, — але більше нічого. Окрім того, на такій висоті схил був уже голий — жодного скелястого виступу, жодного дерева.
Ніхто не відповів Енді, тож він поплескав Джульєтт по плечу й повторив:
—
