- Я вже пішов до своєї кімнати і гадав, що й Генрі пішов до себе. Та в кімнаті було задушно, не давали спокою москіти, і я ніяк не міг заснути. Тоді я встав, запалив сигару і, трохи покуривши в кімнаті, вирішив піти на дах. Ви, певно, знаєте, що стара гасієнда має плаский дах? Отож я пішов туди, на свіже повітря, і там курив собі далі. Було десь близько півночі чи, може, трохи раніше. Напевно сказати не можу, бо я довго крутився в ліжку й не дивився на годинник. І от, саме коли я докурив сигару й хотів був дістати ще одну, я почув голоси. Два голоси. Вони долинали від річки, звідкись наче з того боку, і мені здалося, що то говорять на дорозі, яка веде до селища. Якби говорили спокійно, я навряд чи почув би ті голоси і, звісно, не відрізнив би їх один від одного. Але розмова була гучна й гостра, і мені стало зрозуміло, що там сваряться двоє чоловіків. Я вирішив, що то якісь п'яні гульвіси повертаються від Обердоффера, і викинув усе те з голови. Та, мимоволі чуючи їх, упізнав один з голосів, а потім і другий. Перший був голос мого двоюрідного брата Генрі, а другий - оцього чоловіка, що тут лежить, і це він убив Генрі.
- Розповідайте далі, містере Колхауне. Нам треба вислухати все, що ви маєте сказати. А свої думки з цього приводу ви зможете висловити потім.
- Отож, панове, ви можете собі уявити, як я здивувався, коли почув голос свого двоюрідного брата. Я ж бо гадав, що він давно вже спить. Але то був він, я не мав щодо цього сумніву і навіть не пішов до його кімнати пересвідчитись. Я знав напевне, що то його голос, і так само був певен, що другий належить не кому іншому, як ловцеві коней. Мені здалося дуже дивним, що Генрі вийшов з дому о такій пізній годині, бо цього за ним ніколи не водилося. Але помилитись я не міг: він справді був там, за річкою. Тоді я прислухався, намагаючись зрозуміти, через що вони сваряться. Хоч самі голоси було чути добре, проте слів я майже не розрізняв і почув тільки, що Генрі обкладає ірландця міцною лайкою, так наче той завдав йому якоїсь образи; а потім я почув, як ірландець погрожує Генрі, що той, мовляв, про це пошкодує. Обидва голосно називали один одного на ім'я, і в мене вже не лишалося ані найменшого сумніву, що то справді вони. Мені було б одразу піти з'ясувати, що там між ними діється, але я був у пантофлях, а поки пішов узув чоботи, все начебто стихло. Я почекав з півгодини, сподіваючись, що Генрі повернеться додому, та його все не було. Тоді я подумав, що він подався до Обердоффера й зустрів там знайомих із форту, отож міг засісти з ними надовго. І я пішов собі спати... Оце, панове, я розповів вам усе, що знаю. Мій бідолашний двоюрідний брат так і не повернувся до Каса-дель-Корво й не ліг у свою постіль - про це ми дізнались уже вранці, коли зайшли до його кімнати. Його постіллю тієї ночі стало якесь глухе місце в прерії або в хащах, і оце перед вами єдина людина, що знає, де воно, те місце.
І промовець театральним жестом показав на підсудного, чиї дико витріщені очі свідчили, що він не чує й не бачить нічого: ні жахливого звинувачення, ні погрозливих поглядів, спрямованих на нього з усіх боків.
Свідчення Колхауна, подані з вичерпною докладністю, начебто цілком доводять вину підсудного. Вони здаються такими вірогідними, що на лужку перед хатиною знову зчиняється обурений галас. - Повісити! Повісити! - вигукують десятки голосів.
Навіть сам суддя, як видно, завагався. Противників страти стало ще менше, і вже не вісімдесят, а дев'яносто голосів із ста повторюють свою жорстоку вимогу. Поодиноких поміркованих голосів і не чути за тим мстивим ревиськом.
Натовпом перебігають хвилі, мов у збаламученому морі перед бурею. Збудження дедалі наростає і невдовзі сягає межі.
І ось уже якийсь горлодер кидається до мотузки. Ніхто й не помітив, як він щойно стояв поруч Колхауна й про щось шепотівся з ним. Він хапає ласо й швидко накидає зашморг на шию приреченому, що й тепер нічого не тямить, байдужий і до суду, й до вироку.
Ніхто не пробує спинити негідника. В нього за поясом мисливський ніж та револьвер, і він може робити що хоче. А на допомогу йому прискочив ще один такий самий, з тих, що досі стерегли підсудного.
Решта стоять осторонь і незворушно дивляться на приготування до страти. В більшості на обличчях мовчазне схвалення, а декотрі навіть підохочують катів лютими вигуками: «На гілляку його! Вішайте!»
Дехто видимо приголомшений, кілька чоловіків дивляться на засудженого із співчуттям, але жоден не наважується виказати його й заступитися за бідолаху.
Зашморг уже в нього на шиї. Другий кінець мотузки саме перекидають через гілляку.
Ще хвилина - і Морісові Джеральду кінець!
«Ще хвилина - і Морісові Джеральду кінець!» - так думав кожен з учасників трагедії, що діялась на лужку перед хатиною мустангера. Ніхто не сумнівався, що в наступну мить усі вони побачать, як тіло засудженого повисне на гілляці платана.
Але тут довелося зробити антракт, не передбачений проформою вистави.
