- А те, що він наплів тут про ягуарів і про індіанців, то все байки! - гукають з натовпу.- Купа брехні, щоб увести нас в оману, і край!
Суд триває заледве десять хвилин, але більшість «присяжних» уже склала свою думку. Всі ті, хто наперед ладен був повірити, що Генрі Пойндекстера вбито й що в його смерті винен Моріс Джеральд, тепер цілком переконані в цьому.
Знову зважено всі відомі раніше обставини; долучено й нові докази, щойно виявлені в хакале, і серед них найстрашніші - знайдені там плащ та капелюх зниклого юнака. Пояснення слуги мустангера, плутані й недоладні, не викликають довіри. Та й чого б їм вірити? Це ж бо вигадки співучасника. Декотрі просто не хочуть їх слухати - це вони нетерпляче вигукують: «Повісити вбивцю!»
Неначе такий вирок уже завбачено, на землі лежить мотузка із зашморгом на кінці. І хоч це тільки ласо, кращого знаряддя страти не знайти. А поперечна гілляка великого платана, що стоїть на краю лужка, цілком придатна стати шибеницею.
Починають опитувати «присяжних».
Вісімдесят чоловіків із ста висловлюють ту саму думку: «Моріс Джеральд винен і має вмерти». Здається, настала його смертна година.
А проте виконувати присуд не поспішають. Мотузка так і лежить без- діла на траві, й ніхто не хоче брати її в руки. У чому ж річ? Адже то не отруйна змія, до якої всі бояться доторкнутись.
Більшість висловилася за смертний присуд, дехто підкріпив своє слово ще й брутальною лайкою. Чому ж його не виконують?
Чому? А тому, що немає цілковитої одностайності, яка тільки й спонукає до негайної дії. Щоб досягти її, не вистачає доказів. Знайшлися серед присутніх люди, не згодні з обвинуваченням. їх меншість, і вони не такі галасливі, проте так само рішуче сказали «ні».
Тим-то й затримується страта.
Серед цієї меншості й сам суддя - ватажок «регуляторів» Сем Менлі. Він ще не ухвалив вироку й навіть не виказав згоди з обвинувальним висновком «присяжних».
- Земляки, громадяни! - гукає він, вибравши їлить, коли галас трохи вщухає.- Я гадаю, в цій справі не все ясно, і нам слід вислухати підсудного - звісно, коли він зможе говорити. Ви ж бачите, зараз його не допитаєш. Тримаємо ми його міцно, і якщо він справді винен, то викрутитись йому навряд чи вдасться. Отож пропоную відкласти суд, поки...
- Навіщо ж відкладати? - перебиває його гучний голос, що й до того підтримував звинувачення; це голос Кассія Колхауна.- Навіщо, Семе Менлі? Вам легко отак просторікувати, а коли б це підступно вбили когось із ваших близьких - сина там чи брата, нехай і двоюрідного,- ви, певно, не були б такі добрі. Чого вам не вистачає, щоб довести вину цього мерзотника? Ще якихось доказів?
- Саме так, капітане Колхауне.
- А в и їх маєте, містере Кассію Колхауне? - озивається з натовпу голос із сильним ірландським акцентом.
- Може, й маю.
- То скажіть, щоб і ми знали!
- Бог свідок, ви їх чули тут досить. Та коли на суд впливають отакі безмізкі співвітчизники...
- Ану не смійте! - кричить той самий чоловік, що вимагав додаткових доказів.- Не забувайте, містере Колхауне, тут вам не Міссісіпі, а Техас. Добре затямте собі це, а то ваш язик доведе вас до біди!
- Я не хотів нікого образити,- відступає Колхаун, намагаючись вийти з халепи, в яку вскочив через свою неприязнь до ірландців.
- Тоді катай далі! - поблажливо гукає той ірландець.
- Так от, доказів ви маєте досить, а як на мене, то й задосить. Та коли вам потрібні ще, я можу їх дати.
- Давай!.. Давай!..- лунає цілий хор голосів. Колхаун начебто вагається.
Панове! - починає він нарешті, так ніби звертається до натовпу з промовою.- Те, що я маю зараз вам сказати, я міг би сказати й раніш. Але я вважав, що в цьому немає потреби. Всі ви знаєте, що сталося між цим чоловіком і мною, і я не хотів, щоб подумали, ніби я зводжу з ним порахунки. Аж ніяк. І коли б я не був певен, що це він вчинив убивство,- так само певен, як і в тому, що- в мене на плечах є голова...- Він затинається, побачивши, що його останні, машинально вимовлені слова справили на слухачів дивне враження, та й йому теж стає моторошно.- Так от, коли б... коли б я не був певен цього, то й тепер не сказав би про те, що я побачив... чи, точніше, почув, бо це було вночі, і бачити я нічого не міг.
- Що ж ви почули, містере Колхауне? - запитує Сем Менлі, повертаючись до своїх суддівських обов'язків, про які на час забув, поки точилася суперечка з приводу звинувачення.- Ваша сварка з підсудним, про яку, я гадаю, всім відомо, не стосується до справи і не дає нікому підстав звинуватити вас у неправдивих свідченнях. Будь ласка, сер, говоріть далі. Що ви почули? І де це було й коли?
- Спочатку скажу коли. Це було тієї ночі, коли пропав мій двоюрідний брат, хоч про це ми дізналися, звичайно, тільки вранці. Отже, вночі з вівторка на середу.
- Вночі з вівторка на середу. Що далі?
