Вона згадала, як за нею гналися фальшиві індіанці й чим скінчилася та гонитва. Потім вона чула, що між техасцями було чимало розмов з приводу того, чому вона так несподівано зникла, покликавши їх на допомогу. А вона мала на те свої причини, яких не хотіла нікому відкривати, і, побачивши на стежці цього чоловіка, з тривогою подумала, що він почне розпитувати її.
Якби її воля, Ісідора проїхала б далі, обмежившись лише коротким вітанням, якого вимагала звичайна чемність. Та, може, й Колхаун повівся б так само, -коди б у нього не сяйнула одна думка, зовсім не пов'язана з попередніми. Саме та думка й змусила його спинити свого коня посеред стежки і, знявши кашкета й ґречно вклонившись, завести з мексиканкою розмову, якої та вже не могла уникнути.
- Пробачте мені, сеньйорито,- мовив він, дивлячись не так на неї, як на її коня.- Я розумію, дуже нечемно спиняти вас отак серед дороги, та ще й чоловікові, що не має честі бути з вами знайомий...
- Вам нема за що вибачатися, сеньйоре. Коли не помиляюсь, ми вже з вами зустрічалися - у прерії поблизу Нуесес.
- Атож... ваша правда,- затнувшись, відказав Колхаун, який волів би, щоб вона про це не згадувала.- Та мені хотілося поговорити не про цю зустріч, а про те, що було далі. Ви тоді так швидко промчали понад кручею, а потім раптом зникли. Ми всі дивувалися, де ви поділись.
- Дивуватись було нічого, сеньйоре. Після того як хтось із вас вистрілив, мої переслідувачі втекли, а я поїхала собі далі.
Ця не дуже люб'язна відповідь не збентежила Колхауна. Він ще не зачіпав теми, яка його цікавила, отож і не втрачав надії на успіх.
Про що він хотів говорити, неважко було здогадатися з його промовистого погляду, спрямованого, як і перше, на Ісідориного коня.
- Та ні, сеньйорито, я не кажу, що й мене здивувало ваше зникнення. Я подумав, що ви мали на те свої причини. А побачивши, як ви їздите верхи, перестав за вас тривожитись. Я був просто вражений, так само як і всі мої товариші. А який у вас був кінь! Здавалося, він не скаче, а летить! Та оце ж ви начебто й сьогодні на тому самому. Я не помиляюся, сеньйорито? Ви вже пробачте, що я питаю про такі дрібниці.
- На тому самому? Стривайте, зараз пригадаю. Я їжджу на багатьох конях... Здається, того дня я була на цьому. Так, так, згадала. Він, поганець, тоді зрадив мене.
- Зрадив? Яким чином?
- Навіть двічі. Уперше - коли наближалися ваші люди, а вдруге - коли оті індіанці... та ні, не індіанці, але про це мені сказали потім... так от, коли ті індіанці скрадалися крізь зарості.
- Але як він вас зрадив?
- Заіржав. Він мав знати, що цього робити не можна. Скільки його навчали - а все марно. Ну нехай. Ось повернуся на Ріо-Гранде, то більш не їздитиму на ньому. Хай іде назад на пасовище.
- Пробачте, сеньйорито, що я таке кажу, але як на мене, то буде дуже шкода.
- Шкода чого?
- Позбутися такого чудового коня. Я багато дав би, щоб мати його в своїй стайні.
- Ви жартуєте, сеньйоре. Звичайний собі мустанг, хіба що трохи кращий на вигляд і прудкіший за інших. У мого батька п'ять тисяч таких, і серед них багато куди кращих за нього, та й прудкіші є. Але він добрий для довгих подорожей, оце ж тому я на ньому і їду. Я саме повертаюся додому, на Ріо-Гранде, а коли б не це, то залюбки віддала б його вам чи комусь іншому, хто б так само вподобав його, як ви... Ану стій тихо, коню! Ось бачиш, є люди, яким ти подобаєшся більше, ніж мені.
Останні слова були звернеш до мустанга, що начебто так само нетерпляче, як і його господиня, чекав закінчення тієї розмови.
Що ж до Колхауна, то він мав не менше бажання продовжити її чи принаймні привести до іншого кінця.
- Ще раз пробачте, сеньйорито,- мовив він, прибираючи ділового вигляду, проте в голосі його чулися невпевнені нотки.- Та коли ви такої невисокої думки про свого сірого мустанга, я був би радий помінятися з вами. Може, мій кінь і не надто гарний, але техаські торговці давали мені за нього добру ціну. Він, правда, не прудкий на ноги, зате дужий і можу вам обіцяти, що він щасливо довезе вас додому та й надалі служитиме вам добре.
- Як, сеньйоре? - здивовано вигукнула Ісідора.- Ви хочете обміняти свого прекрасного американця на мексиканського мустанга? Це надто щедра пропозиція, а скоріше просто жарт. Чи ви знаєте, що в нас на Ріо-Гранде за одного американського коня дають три, а часом і шість мустангів?
Колхаун це добре знав, але знав і те, що Ісідорин мустанг переважить для нього цілу стайню таких коней, як той, що був під ним. Він на власні очі бачив, який то прудкий кінь, та й не раз чув про це від інших. Саме такий був йому потрібен, і він віддав би за нього не тільки свого «прекрасного американця», а й приплатив би на додачу повну ціну того мустанга.
На його щастя, мексиканка й не подумала правити зайвого. Хоч вона добре зналася на конях і кінних торгах, проте гендлярської жилки не мала. У коралях, чи, точніше, на пасовищах, її батька було тисяч п'ять мустангів - то чого б їй відмовляти людині в такій дріб'язковій послузі, нехай і людині незнайомій чи, може, навіть ворогові?
Вона й не відмовила.
