На той час Зеб уже зліз із сідла й разом з кобилою заховався в заростях, щоб його не помітив утікач, який уже наближався туди.
За хвилину він промчав мимо - так швидко й так перелякано, що навряд чи помітив би Зеба, навіть коли б той не криючись стояв на прогалині.
«Боже правий! - подумки вигукнув мисливець, мигцем побачивши зблизька спотворене жахом Колхаунове обличчя.- Коли диявол і не женеться за ним, то напевне сидить у ньому! Побий мене грім, зроду ще не бачив страшнішої подоби. Нещасна буде його жінка. Бідолашна міс Пойндекстер! Дай Боже, щоб їй поталанило відкрутитися від цього харцизяки... Але в чому все ж таки річ? Ніхто за ним начебто не женеться, а він отак креше. Куди це його тепер несе? Треба б проїхатися за ним і подивитись...»
Зеб повернув до краю заростей і добачив, що Колхаун чимдуж скаче прерією в напрямі селища.
- Ти диви, погнав додому! - вигукнув він.- Еге ж, таки додому.- Він помовчав, проводжаючи очима вершника на сірому мустангу, аж поки той зник удалині.- Ну що ж, старенька! Ми з тобою поїдемо в інший бік. Треба розвідати, чого він стріляв.
Хвилин за десять Зеб зліз із сідла й підняв з трави те, що навряд чи зважилася б узяти в руки наймужніша людина. Та навіть і не взяти, а пальцем доторкнутися.
Старий мисливець був не з боязких. Він бачив перед собою добре знайоме обличчя, і, хоч як безжально й жахливо спотворила його смерть, воно було все одно дороге йому. Зеб любив це обличчя, коли воно належало славному хлопчині, і з ніжністю дивився на нього й тепер, коли воно вже не належало нікому.
Узявшись за криси капелюха, він спробував зняти його з мертвої голови, але марно. Голова так розпухла, що капелюх не подався.
Тримаючи голову в руках, Зеб дивився на застигле обличчя.
- Боже милий! - тихо мовив він нарешті.- Оце-то подарунок батькові... А сестрі!.. Мабуть, не треба везти її туди. Поховати десь тут, і нікому ні слова... Та ні. Побий мене грім, ні! Що це я таке кажу? Не знаю, як ця голова доповнить ланцюг доказів, але своє діло напевне зробить. Ото буде страшний свідок, коли стане перед судом!
З цими словами старий мисливець одв'язав од сідла овдру і обережно загорнув у неї голову разом з капелюхом. А тоді почепив той моторошний клунок на луку сідла, сів на свою кобилу й замислено поїхав із заростей.
Третього дня після того, як Моріса Джеральда посадили до військової в'язниці, гарячка його минула і він перестав марити. Четвертого дня він уже майже одужав. А на п'ятий призначили суд.
Такий поспіх десь-інде визнали б неподобним, але для Техасу то була не дивина. Там людину можуть судити й повісити того ж таки дня, коли вона вчинила злочин.
Вороги мустангера - а їх було чимало - з причин, відомих тільки їм, вимагали якомога прискорити суд, тимчасом як його нечисленні друзі не могли висунути проти цього переконливих заперечень. Майже всі в селищі виголошували гучні слова про суд скорий і правий, підсилюючи їх давньою, як світ, підбурливою фразою: «Кров убитого волає про помсту».
Поборникам негайного суду сприяла й одна випадкова обставина. Так сталося, що окружний суддя саме тоді об'їжджав свою округу і того ж таки тижня мав прибути у форт Індж. Тим-то й виникла потреба судити Моріса-мустангера та інших осіб, запідозрених в убивстві, найближчими днями.
Ніхто не заперечував, не було кому прохати відстрочки, і суд призначили на п'ятнадцяте число того місяця.
Обвинувачений мав право на судовий захист, але в селищі не було адвоката: в тих прикордонних краях охоронці закону звичайно мандрують гуртом, разом із суддею, а суддя ще не приїхав. І все ж таки адвокат з'явився, та ще й неабиякий, а відомий. Він приїхав захищати мустангера аж із Сан-Антоніо, заявивши, що зробив це з власного почину.
Може, той джентльмен і справді виявив великодушність, а може, націлявся на депутатське крісло в конгресі, проте ходили чутки, ніби приїхати сюди його спонукало золото, отримане з прекрасних жіночих рук.
Як задощить, то вже задощить. Цю приказку, справедливу щодо техаської погоди, цього разу цілком можна було прикласти й до охоронців закону.
Напередодні суду до форту Індж приїхав ще один адвокат і заявив, що виступатиме на захист обвинуваченого. Цей добродій відбув ще довшу подорож, ніж його колега з Сан-Антоніо: щоб дістатися сюди із столиці Смарагдового острова, йому довелося перетнути Атлантичний океан. І тільки задля того, щоб побачитися з людиною, яку звинувачували в убивстві!
Щоправда, цієї обставини дублінський адвокат не передбачав: він приїхав зовсім в іншій справі й неабияк здивувався, коли, прибувши зі своїми валізами до готелю містера Обердоффера і запитавши, де можна знайти Моріса Джеральда, почув у відповідь, що той у в'язниці. Та ще дужче здивувався приїжджий, дізнавшись про причину ув'язнення.
- Що? Спадкоємця роду Джеральдів звинувачують в убивстві? Власника замку Баллах, розкішного парку й маєтку! Та ось же в мене при добі всі папери... Що за дурниці! Проведіть мене до нього!
