Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають «бур'яновими преріями» - ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.
Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю,- квітник, насаджений і виплеканий самою природою.
Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом'якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур'яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.
- Ох, яка краса! - в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.
- Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?
- Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти,- все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує - цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.
- Тут немає будинків.
- Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків - щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б...- з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: -...вмерти.
Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова - то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.
Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.
Його відповідь була стримана й прозаїчна.
- Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя - без покрівлі над головою, без товариства, без...
- А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду - а це сказав ваш друг містер Стамп,- то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?
- Цілком так. Просто я не маю іншої професії.
- Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.
- На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?
- Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?
- Ну, він не заслуговує на таку гучну назву,- засміявся мустангер.- Хатина - ось слово, яке більше пасує до мого хакале.
- Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?
- Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.
- Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?
- Зовсім проста.
- І стоїть на відлюдді?
- На десять миль навколо - жодного житла.
- Серед дерев? Мальовнича?
- Ну, це як на чиє око.
- Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?
- Миля туди, миля назад, отож дві.
- Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.
- Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?
- Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде,- провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь.- Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше... хакале, як ви його назвали?
- Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина...
Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.
Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум'янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї - намисто, на зап'ястках і кісточках ніг - браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках - мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.
- Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?
- Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат - дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.
- Ваш молочний брат?
- Атож. Його звуть Фелім О'Нійл - він, як і я, родом із Смарагдового острова [40], з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.
- Ірландська вимова... Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральде?
