Куди ж далі? Серед слідів дикого табуна вже не було видно відбитків підків, не бачив він їх і ніде поблизу. Земля навколо була тверда, всіяна дрібним камінням. На ній могли залишити сліди тільки коні, що скачуть гінким чвалом, а не біжать підтюпцем. А саме так, підтюпцем, рушили звідти плямиста кобила та мустангерів гнідий, і так вони пройшли з сотню ярдів, перш ніж знову помчали вчвал до озера.
Колхаун не знав, що й думати. Він кружляв і кружляв по галявині, рушав слідом диких кобилиць, тоді знову вертався назад і ніяк не міг визначити, куди подалися далі підковані коні. Його вже брав розпач, коли раптом він побачив самотнього вершника, що наближався, їдучи тим самим слідом.
Відставний капітан одразу впізнав вершника. Той величезний чоловік у грубому вбранні, з довгою бородою, що сягала ґудзиків на його вицвілій куртці, верхи на неймовірно вбогій шкапі, гіршої за яку не знайшлося б на сто миль довкола, був його давній знайомий. Кассій Колхаун знав Зебулона Стампа, так само як і той його, ще тоді, коли обидва вони не ступали на землю Техасу.
- То що, містере Колхауне, не знайшли панночки? - спитав мисливець з незвичайною для нього поважністю.- Ні, не знайшли,- провадив він, ніби прочитавши відповідь на розгубленому обличчі відставного капітана.- Побий мене грім, коли я знаю, де вона в біса поділася! І от же що дивно: як та клята кобила могла понести таку вправну вершницю?.. Ну, та нічого страшного скоїтись не може. Мустангер напевне зловить ту худобину на свою мотузку, і вона більш не дурітиме. А чого це ви тут зупинилися?
- Я не можу збагнути, куди вони звідси поїхали. Сліди показують, що вони тут стояли, а от далі відбитків підків я не бачу.
- Еге ж, ваша правда, містере Кассію. Отут вони стояли, та ще й дуже близенько одне до одного. Тож за дикими кобилами вони далі не поскакали. Певно, що ні. А куди ж тоді?
Зеб Стамп запитально подивився на землю, наче сподівався відповіді від неї, а не від Кассія Колхауна.
- Я ніде не бачу їхніх слідів.
- Не бачите? Зате я бачу. Погляньте-но сюди. Бачите, там, де трава прибита?
- Ні.
- Ет, хай вам абищо! Та їх же видно, як ніс на обличчі. Онде великі підкови, а трохи збоку - малі. Отуди вони й поїхали, а за кобилицями скакали тільки досюди. То що, подамося за ними?
- Аякже!
Без дальших розмов Зеб рушив новим слідом, невидимим для його супутника, але для нього таким помітним, як він оце щойно дуже образно сказав.
Незабаром той слід побачив і Кассій Колхаун - коли вони досягли місця, де втікачі знов пустили своїх коней чвалом, рятуючись від табуна диких жеребців, і де підкови залишили глибокі відбитки в зеленому дернику.
Та дуже скоро слід знову зник - точніше, він зник би для не такого зіркого ока,- але Зеб Стамп розрізнив його серед сотень інших кінських слідів, що потолочили землю.
- Еге! - вигукнув старий мисливець, видимо здивований тими новими слідами.- Що ж це тут таке діялось? Дуже цікаво!
- Це ж усе копита диких кобилиць,- сказав Колхаун.- Виходить, вони пробігли по колу й знову повернулися сюди?
- Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.
- Що ви хочете цим сказати, містере Стампе?
- А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.
- Звідки ви знаєте?
- Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони...
- Що?
- Погналися за плямистою. Коли так, то міс Луїза була у великій небезпеці. їдьмо далі!
Не чекаючи відповіді співрозмовника, старий мисливець пустив свою шкапу підтюпцем, і Колхаун подався слідом за ним, домагаючись, щоб він пояснив свої незрозумілі слова. Та Зеб не став нічого пояснювати, тільки махнув рукою, ніби хотів сказати: відчепись, мовляв, не заважай.
Якийсь час він пильно придивлявся до сліду, намагаючись розрізнити відбитки підків,- а це було не так легко, бо подекуди їх зовсім затоптали копита дикого табуна. Лише час від часу мисливець добачав їх, усе так само їдучи підтюпцем на своїй конячині. І тільки тоді, коли він опинився за сто ярдів від провалля, з його обличчя збіг заклопотаний вираз, і він зволив дати пояснення, якого від нього знов зажадали.
- Он воно що,- мовив Колхаун, почувши те пояснення.- А звідки ви знаєте, що їм пощастило втекти?
- Погляньте отуди.
- Мертвий мустанг? І начебто недавно вбитий... Про що ж це говорить?
- Про те, що мустангер убив його.
І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?
- Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило...- Зеб кивнув на труп жеребця.- Милий Боже, ото був стрибок! - І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.
- Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? - спитав Колхаун.- Це неможливо.
