- Боже милий! - вигукнув він.- І що це таке панич вигадав! Мало йому було серапе на плечах, то ще напнув його на голову!.. Та він, мабуть, просто жартує, Таро, хоче нас із тобою здивувати. Надумав, бач, покепкувати з нас!.. Боже, а й справді чудно! Так наче в нього нема голови. Та таки й нема! Ой лишенько, що ж це воно? Пресвята Діво! Коли б не знати, що це панич, то й злякатися можна!.. А чи справді це панич? Якийсь він ніби замалий... А голова? Святий Патріку, спаси нас і помилуй, де ж голова? Сховав під серапе? Та ні, не видно! 0 господи, щось воно не те! Що б це могло означати, Таро?
Тепер у Фелімовому голосі бринів уже мало не жах; те саме було написане й на його обличчі.
Вигляд і поза собаки також свідчили про неабияке збудження. Тара стояв трохи попереду, весь підібгавшись, наче от-оя. мав зірватися з місця; очі його світилися диким вогнем і не відривались від вершника, що був уже не більш як за двісті ярдів.
У відповідь на Фелімове запитання, яким він закінчив свій довгий монолог, собака похмуро завив. Потім, неначе щось його підштовхнуло, кинувся вперед і помчав назустріч тій дивній постаті, що так вразила його супутника, та не менш вразила і його самого.
Щодуху женучи вперед, він пронизливо повискував; те дивне повискування було зовсім не схоже на басовитий гавкіт, яким він звичайно зустрічав господаря.
Фелім і так уже був переляканий усім побаченим, але ще дужче вжахнуло його те, що він побачив далі.
Коли собака, так само повискуючи, підбіг ближче, гнідий кінь, у якому колишній помічник стайничого давно вже впізнав мустанга свого господаря, круто повернув і поскакав назад у прерію.
І в ту хвилю, як він повертав, Фелім побачив - чи, може, йому привиділось - таке, що вразило його наче громом, від чого кров захолола у нього в жилах і все тіло пронизав нестримний дрож.
Він побачив голову - голову чоловіка, що сидів на коні,- але не там, де їй належало бути, не на плечах вершника, а в нього в руці, біля передньої луки сідла!
А поки кінь був до нього боком, Фелім побачив - чи то йому здалося - і обличчя, мертвотно-бліде, поплямлене засохлою кров'ю обличчя, що визирало з-за сідельної кобури.
Більше він нічого не бачив. У наступну мить він повернувся спиною до прерії і стрімголов помчав униз виярком.- так швидко, як тільки могли нести його обімлілі від жаху ноги.
Ірландець тікав, не спиняючись і не озираючись назад, його вогненно-руда чуприна стояла сторч і трохи не піднімала на голові капелюха. Нарешті він вскочив у хатину, захряснув за собою двері й привалив їх кількома найбільшими пакунками, що лежали на підлозі.
Та навіть тоді він не відчув полегкості. Хіба ж могли двері, нехай би й узяті на засув, захистити його від привида?
Адже те, що він бачив, напевне було потойбічною з'явою! Кому ще коли випадало дивитись на таке видовище: людина їде верхи на коні й тримає в руці власну голову! Хіба чув хто коли про таку дивовижу? Тільки не він, не Фелім О'Нійл.
Жах не полишав його, і він метався по хатині: то сідав на табуретку, то знов підхоплювався й скрадавсь до дверей, хоча й не наважувався не те що відчинити їх, а навіть виглянути в шпарку. Час від часу він висмикував з чуба волосину, стукав кулаком по голові й тер кулаками очі, ніби хотів допевнитися, що не спить, а справді бачив ту прояву, що нагнала на нього такого жаху.
Тільки одне давало йому якусь розраду, хоча й мізерну. Коли він тікав виярком і голова його була ще над краєм схилу, він таки раз озирнувся назад і тепер втішався тим, бо побачив, що вершник без голови був уже далеко в прерії і гінким чвалом скакав геть від Аламо. Коли б не ця згадка, ірландця, що не знаходив собі місця зі страху, мабуть, тіпало б ще дужче.
Довго він і слова вимовити не міг - та й не знав, що казати,- і з уст його злітали тільки мимовільні недоладні вигуки. Але поступово до нього повернувся коли й не спокій, то здатність міркувати, і язик став знову коритись йому. Отоді й посипалися нескінченні запитання та вигуки.
Тепер Фелім звертався тільки до самого себе: собаки в хатині не було, і він не міг брати участі в тій розмові. Говорив ірландець тихо, майже пошепки, так наче боявся, щоб його хтось не почув за стінами хакале.
- О Боже! О Боже! Ні, то був не він! Святий Патріку, оборони мене!.. Але що ж воно тоді було?
