- Мабуть, треба зайти в хатину й подивитися,- каже один з індіанських воїнів так само по-іспанському.- Побачимо, як той ірландець тут влаштувався. Шкоди від цього нікому не буде.
- Певно, що ні! - озивається третій індіанець, також добре знайомий з мовою Сервантеса.- А заразом заглянемо і до його комори. Я так зголоднів, що ладен їсти сире м'ясо.
- Клянуся Богом! - додає останній із четвірки тією ж таки милозвучною мовою.- Я чув, що він має і спиртний припас. А коли так...
Та ватажок не дає товаришеві закінчити розпочатої фрази. Згадка про спиртне дає йому потужний поштовх до негайної дії.
Він штурхає ногою оббиті кінською шкурою двері, сподіваючись їх відчинити.
Двері не подаються.
- Прокляття! Замкнено зсередини. Щоб не залізли якісь непрохані гості - леви, тигри, ведмеді... а може, й індіанці. Ха-ха-ха!
Ще один удар ногою в двері, вже дужчий. Двері не відчиняються.
- їх підперто чимось важким, так не відчинити. Та дарма, зараз побачимо, що воно там таке.
З піхов видобуто мачете, і ось уже в кінській шкурі, набитій на легку дерев'яну раму, зяє велика діра. Ватажок застромлює в неї руку й помацки знаходить
перешкоду.
За хвилину пакунки відсунуто, і двері розчиняються.
Індіанці заходять, а поперед них до хатини вливається широкий потік місячного сяйва, освітлюючи їм дорогу й даючи змогу роздивитися навколо.
Посеред хатини просто на підлозі лежить якийсь чоловік.
- Прокляття!
- Він спить?
- Коли не почув нас, то, мабуть, мертвий.
- Та ні,- каже ватажок, нахилившись над лежачим чоловіком:- Просто п'яний, як чіп! Це мустангерів слуга. Я колись бачив його. З того, який він зараз гарний, можна напевне сказати, що його господаря немає і давненько не було. Сподіваюся, цей паскудник не вижлуктив увесь припас, щоб дійти до такого блаженного стану... А, осьде бутель! І пахне, мов троянда! Щось там ще хлюпотить, хвала Пресвятій Діві!
Кілька секунд - і рештки рідини в бутлі поділено на чотирьох. Кожному припадає ковтнути по разу, а ватажкові - й ще раз, і, хоч його особливе становище мало б зобов'язувати й до особливої чесності, він не заперечує проти такого несправедливого розподілу. Бутель умить порожніє.
Що ж буде далі?
Рано чи пізно господар хатини має повернутись. Непрохані гості явно хочуть зустрітися з ним, і, мабуть, дуже хочуть, коли завітали о такій пізній годині. А найдужче хоче цього їхній ватажок.
Чого ж їм треба, цим чотирьом команчам, від Моріса-мустангера?
їхні наміри стають зрозумілі з дальшої розмови - адже поміж собою вони не роблять з цього таємниці.
Вони прийшли вбити його!
Призвідником цього чорного діла виступає ватажок, решта троє- лише помічники, слухняні знаряддя в його руках.
Для нього це діло першорядної ваги, йому не до жартів. Він мав отримати за вбивство тисячу доларів, не кажучи вже про деякі особисті, незалежні від грошей мотиви, що спонукають його до цього. Трьом його хоробрим воїнам перепаде по сотні - цілком досить, щоб спокусити першого-ліпшого команча й підбити його на будь-який злочин.
Та немає потреби провадити далі цей маскарад. Тим більше, що маски вже нікого не вводять в оману. Атож, ці команчі - не хто інші як мексиканці, а їхній ватажок - Мігель Діас, мустангер.
- Треба влаштувати засідку й чекати на нього.- Це говорить сам Койот.- Хай там що його затримало, а він має скоро над'їхати. Ти, Барахо, піднімешся крутосхилом і назиратимеш за рівниною*- Решта залишиться тут зі мною. Він має їхати з того боку, від Леони. Ми перестрінемо його внизу, в кінці виярка, під великим кипарисом. Для нашого діла то найкраще місце.
- А що робити з цим? Чи не приспати його навіки? - озивається кровожерний Барахо, показуючи на ірландця, який, на своє щастя, й гадки не має про те, що діється навколо нього.
- Мертві не говорять! - підтримує його ще один із спільників.
- Глядіть, щоб він не заговорив проти нас гірше, ніж живий,- заперечує Діас.- Та й зовсім ні до чого його вбивати. Він і так наче мрець, бісів п'яничка. Дамо йому ще пожити. Мені заплатять тільки за смерть його господаря. Іди, Барахо, не гайся! Мерщій нагору. Дон Морісіо може з'явитися в будь-яку мить. Не приведи Боже нам схибити. Навряд чи випаде ще коли така нагода. Станеш на краю урвища. Звідти добре видно всю рівнину. Місяць такий ясний, що він не зможе під'їхати непомітно. І тільки-но його побачиш - чимдуж сюди. Не забувай, що нам ще треба буде встигнути засісти під кипарисом.
Барахо збирається йти виконувати ватажкові настанови, але не видно, щоб дуже охоче. Минулої ночі йому не повелося: він чимало програв Койотові в монте і тепер хотів би відігратися,- а він же добре знає, що робитимуть його товариші, коли він піде чатувати.
- Поквапся, сеньйоре Вісенте,- каже Діас, помітивши, як не хочеться тому йти.- Якщо це діло в нас не вигорить, ти втратиш більше, ніж зміг би виграти в монте. Іди ж! - підганяє він далі.- Якщо дон Морісіо за годину не з'явиться, тебе хтось змінить. Іди!
Барахо скоряється і, вийшовши з хатини, рушає до свого поста над урвищем.
