Вершники з пошукового загону хоча й не були так нажахані тим дивовижним явищем, але теж не знали, як його пояснити. Аж поки вершник без голови не зник з очей, ніхто не спробував висловити бодай якогось здогаду, коли не брати до уваги отого грубого жарту одного з прикордонних старожилів.
- Що ви на це скажете, панове? - спитав майор, звертаючись до людей навколо себе.- Мушу визнати, я просто не збагну, що воно таке.
- Може, це якась витівка індіанців? - озвався хтось.- Так ніби принада, щоб заманити нас у пастку?
- Коли так, то принада нікудишня,- зауважив ще один.- Не знаю, як хто, а я б на неї нізащо не спокусився.
- Не думаю, що до цього причетні індіанці,- сказав майор.- Та, власне, й не знаю, що думати. А що скажете ви, Спенглере?
Слідопит мовчки похитав головою, здавалося, так само спантеличений.
- Чи припускаєте ви, що то перевдягнений індіанець? - не вгавав майор.
- Я знаю не більше за вас, майоре,- відказав той.- Напевне, щось воно таке, бо що б іще могло бути? Або то людина, або лялька.
- О, мабуть, таки лялька! - озвалося враз кілька чоловік з видимою полегкістю: таке пояснення їм цілком припало до душі.
- Хоч би що воно було - людина, лялька чи сам диявол,- мовив той самий прикордонний старожил,- я не знаю, чого б нам боятися піти його слідом. От тільки чи лишає воно по собі слід?
- Коли так,- сказав Спенглер,- то ми його побачимо. Слід, яким ми йдемо, тягнеться якраз у тому напрямі, принаймні скільки видно звідси. Будемо рушати, майоре?
- Авжеж. Така дрібниця не може відвернути нас від нашого діла. Вперед!
Вершники поїхали далі, хоча й не всі з однаковою охотою. Були серед них і такі, що, коли б їхня воля, залюбки повернули б назад. До них належав і Колхаун, що, тільки-но побачивши ту химерну прояву, виказав такий страх, якого не відбилося на жодному іншому обличчі. Очі його враз неначе оскляніли, губи побіліли, нижня щелепа одвисла, і він насилу стримувався, щоб не цокотіти зубами.
Коли б не загальне замішання, його стан напевне впав би в око іншим. Та всі дивилися тільки на таємниче видиво, а коли воно кінець кінцем зникло з очей і загін рушив далі, відставний капітан затримався й тихо поїхав серед задніх, не привертаючи нічиєї уваги.
Слідопит здогадався правильно: те місце, де з хвилину стояв вершник без голови, було якраз на шляху загону. Та, діставшись до нього, вони не побачили там ніяких слідів, наче то справді була примара!
А втім, пояснювалось це зовсім просто. На тому місці, де кінь з таємничим вершником повернув назад, і на кілька миль далі рівнину вкривав щільний шар білої ріні. Мисливці називали те пустище «крейдяною прерією». Подекуди камінці були зсунуті з місця й побиті, певно, підковами коня. Але ті ледь помітні . знаки розрізнило б лише око досвідченого слідопита.
Не стало видно й сліду, що ним загін ішов перед тим,- відбитків копит підкованого мустанга: рівниною нещодавно пробіг дикий табун, і розглядіти поодинокі відбитки було зовсім неможливо.
Вони могли б поїхати далі в той бік, куди поскакав вершник без голови. Дорогу їм показувало б сонце, а потім і вечірня зоря. Але їм був потрібен інший вершник - той, що їхав на підкованому мустангу,- і півгодини до смерку вони марно шукали його сліду, що загубився на білій рівнині.
Коли сонце сховалося за обрієм, Спенглер визнав, що слід утрачено остаточно. Загонові лишалося тільки повернутися до заростей і стати табором у підліску. Вирішили там заночувати, а рано-вранці знов шукати того сліду.
Та це їм не вдалося, принаймні в призначений час. Несподівана обставина змусила відкласти пошуки на-довше.
Тільки-но загін отаборився на ніч, як прискакав кур'єр з адресованою майорові депешею від командувача гарнізонів округи, чий штаб був у Сан-Антоніо-де-Бехарі. Депешу привезли до форту Індж, а вже звідти приставили майорові.
Прочитавши її, майор одразу ж дав наказ сідлати коней, і не встигли їхні боки обсохнути після недавньої їзди, як драгуни знов сиділи в сідлах.
У депеші сповіщалося, що команчі вчинили набіг на поселення поблизу самого Сан-Антоніо, за п'ятдесят миль на схід від Леони. То була вже не просто поголоска. Напасники вбили людей - дорослих і дітей,- підпалили їхні будинки. Майор дістав наказ надіслати до Сан-Антоніо скільки зможе солдатів. Тому так поквапно й знявся з табору драгунський загін.
Цивільні могли б і залишитись, проте дружба і навіть батьківська любов мусять скоритися перед необхідністю. Більшість людей вирушили на пошуки, зовсім не готувавшись,- тільки засідлали коней та почепили на плечі рушниці,- і тепер голод гнав їх по домівках.
Зовсім полишати пошуки ніхто не збирався. Ухвалили поновити їх, тільки-но перемінять коней і запасуть- ся всім потрібним. А тоді, як одностайно вирішили всі, шукатимуть, поки знайдуть.
Кілька чоловік залишилося зі Спенглером, щоб пройти слідом американського коня,- той слід, як гадав слідопит, мав привести їх назад на Леону. Решта вирушили до селища разом з драгунами.
