Злі язики бедуїнських вождів та емірів, з яких далеко не кожен був у захваті від халіфа, не раз плели про його стосунки з комендантами іспанських фортець, та на власні очі цього ніхто не бачив. Сам Мухаммад Аль-Хасан, зустрічаючись із Хизиром, щоразу запевняв капудана усіх реїсів у своїй вірності всемогутньому Аллахові та спільній справі. Втім, Хизир бажав діяти не на словах.
Лук’ян останні роки постійно був поруч. Меткий розум та швидка думка вірної людини, якої постійно потребував наймогутніший із реїсів, щоразу ставала у нагоді. Він не забув нічого. Усе, що увібрала голова Лукані у палаці еміра Тлемсени, усе, чого навчив його Абу Хашир ібн Махді, служило тепер справі реїсів.
Налітаючи галерами на далекі береги, разом із бранцями й захопленими багатствами Хизир привозив нещасних, які потерпали від наруги невірних на землях, що колись були їхніми. Ці люди селилися навколо стін Аль-Джазаїра і швидко згадували те, що вміли робити. Майстерні ремісників множилися, наче морські водорості на спокійній воді, коли нема бурі. А знання Лук’яна давало їм силу для цього зростання. Секрети ібн Махді ставали доступними для усіх, а там, де зраджувала пам’ять, рятувала гостра думка Лукані, відкриваючи ці потаємні істини наново.
За стінами будували нову мечеть. Це забирало багато часу. Лук’ян постійно був там. Умільці, яких за роки поназбирував Хизир, не завжди годилися з ним. Та на цей випадок існував найбільший з усіх секретів великого Абу Хашира. Усе, чого не робили ніколи і що належало зробити у справжню величину, можна було перевірити, створивши зменшеним і навіть зовсім маленьким. Для цього не потрібно було багато часу та цінного матеріалу, головне — зуміти зменшити усі складові однаково. І тоді спроба дасть знати, чи вийде усе насправді. Крім Лукані, цього не вмів ніхто.
Решту часу Лук’ян залишався вірним собі. Минали роки, а він, прокинувшись разом із сонцем, ішов на площу, де стояли кишли. Єні-чері були могутніми воїнами. Число їх, щоправда, дещо зменшилося, та щоранку чорбаджі виводили свої загони і розпочинали виснажливі тренування. Вони швидко бігли поміж кишлами, підстрибували з важким камінням у руках, до нестями розмахували зброєю, намагаючись не покалічити один одного.
Лук’ян з останніх сил прагнув не відставати. Їхній старший — ага — виконував наказ Хизира і щовечора, коли сонце торкалося моря, новий воїн ставав до бою з нестримним Лукані. Усе відбувалося не так, як у двобоях османів між собою. За усього бажання чужоземець не міг бути сильнішим за найслабшого з них. Та подивитися на це не раз збиралося багато народу.
Здавалося, Лукані бачить на крок уперед. Його легка шабля рідко зустрічалася зі зброєю супротивника, а він намагався уникати зіткнень. Його ноги стали швидкими, а очі могли бачити усе — навіть те, що станеться лише за мить. І тоді вістря клинка, який колись викували ці самі, не створені для важкої роботи руки, не по-справжньому вражало сильного та досвідченого воїна. А другого дня його місце займав наступний, який умів щось інше і що мало стати відтоді надбанням чужоземця.
Будучи наближеним слугою Хизира, Лук’ян міг брати собі будь-яку їжу, коли хотів, а володар, повертаючись із походів, щоразу пропонував йому за вірну службу винагороду із захопленої здобичі. Лукані не брав нічого. Та одного разу прийшов до володаря і попросив тканини. Ця темно-сіра, майже чорна тканина впала йому в очі, а рука наче сама потягнулася торкнути її. Відтоді цей дотик не забувся, а потребу вдягнути це на себе відчував щодня.
За роки жорстоких поневірянь під палючим сонцем та у солоній воді його шкіра витримала стільки, що наче сама попросила відпочинку. Одяг, який шили ремісники для єні-черів і до якого пристосувався Лук’ян, тепер здавався чимось не таким. Не раз доводилося бачити місцевих емірів, які приїздили до володаря реїсів. Спочатку здавалося дивним, що люди ці під немилосердно спекотним сонцем намагаються цілковито загорнутися у тканину. Та лише спробувавши це сам, Лук’ян зрозумів, у чому річ. Вона захищала, не пропускаючи жорстокі промені.
Власноруч уночі він пошив собі широку джеббу, схожу на ту, що носив Абу Хашир, тільки ширшу та вільну у плечах, а під неї хаїс із тієї ж тканини. Насолода була такою, що навіть думка про можливий гнів Хизира її не зменшувала. Та володар був у доброму гуморі й зранку лише посміявся, обертаючи новоспеченого реїського «еміра». Негайно ж було прикликано одного зі шевців, який за наказом Хизир-реїса створив ще дві таких самих одежини. Відтоді Лук’ян постійно ходив у цьому.
Здавалося, зручний та приємний одяг допомагає битися, захищаючи від ворожої зброї. Навіть думки, що тепер народжувалися у голові Лукані, були ще швидшими та дотепнішими. А одна з них надовго забрала його від створення у фортеці Аль-Джазаїра сонячного годинника, який мав до цього лише емір Тлемсени. Думка, що з колодязя можна діставати швидко й багато води, засіла у ньому й не давала спати ночами. І головною частиною цього задуму було не що інше, як колесо від гарби.