— Отже, запам’ятай перше. Тобі це буде легко. Не знаю, як ставиться до цього твій Біруні, а стародавні латиняни відкрили таке поняття — траєкта. Це лінія, котру робить будь-яка точка, що рухається. Лінія, що існує лише у твоїй уяві, якщо ти стежиш за нею очима. А нас цікавить єдина точка — вістря клинка супротивника. Зараз твоє у найближчій од мене точці. Щоби вколоти мене, йому належить подолати відстань в один лікоть. Укол — завжди пряма лінія. Щоб рубонути мене — потрібен замах. Рука твоя мусить зробити криву лінію, а клинок — ще кривішу, бо він довший од руки. Пряма лінія завжди коротша від кривої, отже, на укол потрібно набагато менше часу, ніж на рублячий удар. Що треба іще? Ти бачиш мою зброю? Її перерубає навпіл будь-хто з реїсів. Але цього ще досі не сталося. Коли мене вже не буде, ти, якщо доживеш до старості, згадаєш мої слова. Рапіра — ось зброя наступних поколінь. А можливо, вони вигадають щось інше, проте клинок стане набагато легшим і ворога вбиватимуть не гранню його, а вістрям. Просто зараз до цього ще не дійшли, як не знали колись науки про усі ці лінії.
Із завмиранням серця слухав Лук’ян пояснення досвідченого воїна, вбираючи, наче вологу, цю складну й водночас просту науку. Й одразу ж безліч запитань виникали у його голові, іноді навіть таких, на які де Агостіні не міг відповісти.
— А як же удар Трамаццоне? — запитав Лук’ян. — Чому рублячий удар перемагає укол?
— Бо це великий Трамаццоне, — не замислюючись, відповів Марко. — Тому й багато поколінь поспіль пам’ятає таких людей, те, що вони вміли робити щось усупереч законам природи.
Відтоді Лукані почало бракувати дня й іноді навіть ночі. Усе, що він мав зробити, більше не вміщувалося у проміжок між сходом і заходом сонця. А Хизир швидко припинив дивуватися, побачивши нові стосунки двох потрібних йому людей, кожного з яких цінував по-своєму.
Минув іще рік, коли Лук’ян одного разу, вклонившись, звернувся до нього:
— Володарю, колись я просив милості дозволити мені битися щодня з воїнами османського султана, бо хотів сам стати воїном. Мехмет-ага ретельно виконував твій наказ. Відтепер я не ходитиму до єні-черів, якщо дозволиш.
— Ти став воїном? — засміявся Хизир.
— Не знаю, володарю, — опустив очі Лукані. — Але відтепер це марна витрата часу. А в Аль-Джазаїрі ще стільки справ, де я можу принести користь.
Щонеділі замок Гронінґен прокидався у густому мареві, що виходило з моря. Воно було пухке, немов перина, й, охоплюючи невисокі вежі, наче міцний сон, тримало його мешканців. Грюкали двері, скрипіли вози, під гавкіт собак та ґелґотання гусей неквапно розпочинався день, і людські голоси виринали з різних місць, занурюючись назад, перед тим, як загомоніти про повсякденне.
Ворота замку відчиняли, коли високий кам’яний хрест, що стояв обіч, поступово вилазив догори, наче наздоганяючи вежі. Молочне марево не бажало вступатися і навіть згодом, коли добре розвиднювалося, клубочилося над мокрою травою, ховаючи ноги та боки корів на пасовиську. І лише перші промені сонця, що випливало звідти, де закінчувалася морська далечінь, змушувало його забратися. Наче вороже військо, сурми якого зіграли відхід, останні уривки паруючої напівпрозорої вологи швидко втікали у море, єднаючись там докупи, щоб уночі знову почати наступ і заволодіти усім.
Деніел прокидався від вранішнього холоду, що ліз у щілини саме цієї пори, та довго лежав, відчуваючи, як важкість ще не бажає відпускати натруджені за день руки та ноги. Але варто було вмитися холодною водою та вийти у це марево, — від неї не залишалося й сліду. Він швидко сідлав коня і, вивівши його за ворота, неквапно їхав до міста.
Базарна площа була його улюбленим місцем у Гронінґені. Тут завжди збиралися багато людей. Вози стояли нерівними рядами, і з них мешканці навколишніх сіл продавали різний товар. Чого тільки тут не було! Він міг довго блукати поміж возами, розглядаючи яскравих півнів у рибальських сітях, гусей у клітках, нашвидкуруч зв’язаних із хмизу, овець та іншу живність. А перебираючи на долоні зерно, обговорював зі селянами цьогорічний урожай, вислуховував їхні плачі про податки й бажав гарної погоди.
Зазвичай Данило не купував нічого, бо все це було в замку, проте якісь давні спогади, наче мотузком, тягли його сюди, і тоді згадував одну-єдину за все життя свою подорож із дядьком Іваном на ярмарок у Брацлав, коли був ще дитиною, і від цього щось солодко млоїло у грудях.
А далі на ринку були розташовані ремісничі ряди, і тут ставало ще веселіше.
— Доброго дня, Рутгере! — вітався він до старого, який нагромаджував витягнуті з воза стільці та крісла — великі й малі. — І де ж оте, що варте імператорського трону? Коли ти нарешті покажеш його?
— Доброго дня, мастере Деніеле! — відповідав той. — Ще не готове. Учора я вирізав набалдашники на спинку у вигляді голівок янголів. І, скажу вам, удалося. От тільки кому його продати? Ви перебили мені збут у замку дейхграфа.