За наказом Хизира ремісники зробили велике колесо та вісь. Глиняний посуд для цього не годився, бо швидко бився на черепки, тому три кузні запрацювали тепер тільки на постачання фортеці водою. І все вдалося. Величезне колесо крутили четверо бедуїнів, а з темної прірви колодязя, прип’яті до нерозривної мотузки, вилазили одна за одною залізні чаші, зроблені з іспанських кірас, у які вдягалися воїни невірних, а прісну воду нескінченним потічком заливали туди, куди належало.
Марко де Агостіні давно оклигав од важких ран і також був завжди біля Хизира. Та Лук’янові, котрий умів читати замисли рук та ніг супротивників, ніяк не вдавалося передбачити думок неаполітанця. Що залишилося у його скаліченій голові? Чи зачаїв злість і за першої нагоди вдарить у спину?
Тепер де Агостіні поводився з Лукані як з усіма й кілька разів навіть спостерігав його двобої з єні-чері. Манери спілкування Марка, який також був вигнанцем християнської землі, завжди відгонили чимось незбагненним. А у звертанні «синьйор», яке той без розбору застосовував до будь-кого з реїсів залежно від свого настрою, завжди чулася насмішка. І хоча розуму неаполітанця вистачало тільки на розмахування клинком, робив він це майстерно, а думки його прочитати було годі, як не намагався Лук’ян.
Та одного разу, коли сіло сонце, а у фортеці запалили смолоскипи, де Агостіні закликав його до себе.
— Чи залишилися у синьйора Лукані сили після двобою з воїнами султана? — запитав Марко.
Десь у грудях закалатало, і Лук’ян побачив, що пальці його ворога лягли на руків’я рапіри. Поруч у підвалі, де лише відблиски вогню скакали по стінах, не було нікого.
— Так, синьйоре Марку, — намагаючись імітувати його манеру, схилив голову Лук’ян.
— То чи не матимете ви бажання схрестити і зі мною шаблю, аби навчити мене деяким секретам?
Що він замислив? Хизир перебував тут, в Аль-Джазаїрі й зараз, напевно, спав. Невже де Агостіні дозволить собі убити його, Лукані, просто зараз, коли він потрібен реїсам?
Лук’ян мовчки витягнув шаблю і приготувався до бою. Марко продовжував усміхатися, маневруючи навколо нього, а потім зробив випад.
— Мені подобається ваша манера бою, — жартував кращий воїн. — Вона цікава. Вочевидь, цей стиль народився од вашого бажання скопіювати мене, хоча я вас не вчив. Тим цікавіше.
Його випади ставали наполегливішими і витонченішими, хоча відчувалося, що неаполітанець дбає про те, аби не скалічити супротивника.
— І оце бажання зберегти свій клинок також схвальне. Тут ти мене правильно зрозумів. Товкти ним у чужий без толку не треба — лише коли нема вибору. А ось одну річ ти ще не втямив. Спробуй сам.
Прорахувати дії де Агостіні було справді важко. Але Лук’янові вдалося. І сталося це тієї самої миті, коли вістря рапіри застигло упритул до його грудей.
— Укол у ваших руках ефективніший від удару, — впевнено мовив Лукані.
— Укол взагалі ефективніший за удар, — відповів той. — І я здивований, що ніхто цього не розуміє. Хоча… усі вони не вчилися у великого Трамаццоне.
— Я також не вчився, — нагадав Лук’ян.
— Ти — особливий випадок, — упевнено мовив Марко. — Ти ознайомлений з геометрією, хоч у палаці еміра Тлемсени, гадаю, це називалося інакше.
— Що таке геометрія?
— Наука про відстань і напрямок, лінії та швидкість…
— Це наука великого ученого Аль-Біруні! — вигукнув Лук’ян. — Її мене навчав Абу Хашир.
— До цієї науки доклалися багато людей, — усміхнувся Марко. — І першими з них були греки Архімед і Арістотель, які жили задовго до твого Аль-Біруні. Втім, суть та сама. Двобій на будь-якій зброї — це геометрія. Це лінії прямі та криві. Це кола. Усе це легко зрозуміти художникові. Й ученому. Лінії вченого залежатимуть від учення його попередників. Лінії художника вільні й залежать лише від нього. Я художник. Ти — учений. Тому я завжди переможу тебе. Але я хочу тебе навчити. Ти будеш моїм учнем? Комусь я маю це передати. Ти раб Хизира. За великим рахунком я — також. Але тобі вже не місце серед османських воїнів. Ти будеш моїм учнем?
— Так, синьйоре, — увесь терпнучи, відповів Лук’ян.
— То ставай у позицію. І забудь про сон.
— Я вже забув.