Ці слова не раз іще звучали у його вухах згодом, коли Найвеличнішого не було поруч.
Похмурий та непривітний Коніксберг лякав заїжджих високими темними стінами, кривими будівлями, безлюдними вулицями з ватагами бродячих псів та мовчазними, відверто непривітними мешканцями. Враження, що назад звідси вже не вийти, він неодмінно справляв чи не на кожного, перед ким уперше відчинялися ворота міста, де правив останній гросмейстер Тевтонського ордену Альбрехт Гогенцолерн.
І справді, перебування у Коніксберзі розтяглося надовго. Не знайшовши у Бранденбурзі ні єпископа, ні герцога, вони мусили спрямувати свій шлях сюди, адже єпископ Ян Ласський мав супроводжувати курфюрста Альбрехта.
Ван Герст не знаходив собі місця, щодня вештаючись до палацу, де отримував незмінні відомості про те, що Його Світлість ще не з’явився і належить чекати. Обличчя його, суворе саме собою, змарніло, ще більше окресливши вилиці та горбатий ніс. Ув очах поступово зникала надія. Куди їхати далі, він не знав.
Барон, махнувши рукою на все, віддався на волю провидіння і просто чекав. Він рідко залишав стіни будинку й, палячи цілими днями камін, годинами дивився на вогонь, кутаючись у плед. Відвідавши курію, де також чекали на приїзд єпископа, Йоганн роздобув книгу, що ченці привезли з Берна, і за два талери взяв її у користування. Тож, відігрівшись, Барон де Кройн сідав до вікна і споглядав на холодну моросінь, читаючи тези Жана Кальвіна.
Після Гронінґена, що став за ці роки рідним, Деніел нудився та сумував. Кожного ранку в задньому дворі будинку, що служив пристанищем для всього загону, залишивши біля дверей варту, він вишиковував решту жовнірів, і тоді кілька годин лунали крики та дзвеніла зброя. Розбещення бездіяльністю могло вплинути на боєздатність сторожі, й він ретельно дбав про це, не забуваючи і за власне вміння. Близько полудня Данило залишав собі трьох на вибір, і бій тривав далі.
Суворо заборонивши пиятику, він дозволяв жовнірам лише по кухлю пива на вечерю. Їжа, яку готували для загону в харчевні за дві вулиці від будинку, не була смачною, і, замочивши у місцевому пиві вуса, Деніел із сумом згадував ягнячі реберця та горохову зупу Рассмуса, сумуючи за пухкими сідничками білявої Гретхен або стрункими ніжками рудої Хелен.
Чутки про повернення курфюрста Альбрехта поповзли містом і швидко дісталися до околиць. Тому зранку наступного дня ван Герст із бароном у супроводі Деніела та кількох слуг вирушили до палацу.
Вони виявилися не єдиними, хто шукав аудієнції колишнього гросмейстера, який на злеті своєї діяльності повернувся до світського життя. Площа вирувала. Прийом у герцога мав відбутися цього вечора. Вислухавши барона де Кройна, командир варти надовго пропав. Тепер час зупинився остаточно.
Той, на кого вони чекали, прибув лише після полудня. Єпископ Ян Ласський приїхав у супроводі місцевого абата та кількох ченців. Ступивши на каміння, він обвів милостивим поглядом паству і дарував благословення. Очі його зупинилися на бароні. Схиливши голову, де Кройн із завмиранням серця чекав знаку наблизитися до найсвятішої особи. Та сталося непередбачене. Поправивши сутану і показавши супроводжувальникам знак чекати, Ян Ласський сам рушив до барона, над яким височіли ван Герст та Деніел. Усі троє смиренно вклонилися.
— Мир вам, діти мої, — промовив єпископ. — І хвала Всевишньому, що дозволив вам щасливо здолати цей шлях. Я пам’ятаю, бароне, вашу гостинність та щирість, з якою ви надавали мені притулок, хоча знали, що потрапите до катівні єзуїтів разом зі мною. Добре пам’ятаю це навіть по сплині багатьох літ. І з радістю чекав на вас, отримавши послання. Ви тут, а отже, Господь не залишив нас.
Усі, хто зібрався на площі перед воротами палацу, мовчки спостерігали цю картину, зрідка перешіптуючись, та чекали, що буде далі.
— Ми підемо до палацу, і я відрекомендую вас та вашого друга дейхграфа Його Світлості курфюрстові Альбрехту. А ввечері усі ми запрошені на святковий прийом. Там і поговоримо про те, з чим ви завітали.
Наказавши Данилові чекати, обоє рушили з єпископом та зникли за важкими воротами, які для цієї особи завжди були відчиненими.
— Пся крев! — почулося іззаду. — Ласський, видно, забув, звідки родом, якщо обіймається з німчурою, навіть не глянувши у бік своїх!
— До небес піднявся. Від німчури нових канонів набрався, до короля підступає. Глядиш, і нам скоро накажуть святі образи повикидати й у нову віру перехреститися…
Деніел неквапно повернувся, ніби міцніше припинаючи коней, та непомітно зиркнув у їхній бік. Він не розумів, про що балакали ці четверо, проте кілька їхніх слів щось наче нагадали. А від одного лише погляду на них стало зрозуміло, що прояв єпископської милості до сусідів незнайомцям не сподобався. Продовжуючи прислухатися, Данило знову повернувся спиною.