Це був справний воїн, сивина якого не забирала сил, а вміння додавала. Шабля у повітрі виробляла дива, перескакуючи з однієї руки до іншої. Тому Деніелу довелося стати у захист, ловлячи мить помилки ворога, вразити якого тепер хотів понад усе, а відчуття, що здатний, подвоювало міць. Лють заважала старому ворогові, й це належало використати сповна.
— Хто ж тебе у полковники взяв? — утішався Данило. — З тебе пилюка сиплеться! Ще й лаєшся, наче конюх…
Сторожа курфюрста бігла від воріт з наміром припинити несподіваний бій на площі. Довгі алебарди з обох боків лягли між супротивниками, заважаючи йти уперед. Але ті не сприймали криків варти та продовжували намагатися вразити один одного. Зрештою, поплічник повис на гетьманському полковникові, а жовніри схопили Деніела за руки.
Командир варти з оголеним мечем став між ними і наказав вкласти зброю у піхви. Його непроникне кам’яне обличчя пашіло гнівом. Їх оточили, і кілька місцевих воїнів побігли до палацу, а коли повернулися, комендант наказав обом супротивникам віддати зброю. Варти ставало дедалі більше, й опиратися жоден із них тепер не мав змоги.
Їх повели за ворота. Глибокий підвал задньої стіни палацу дихнув мороком, і Гатила, який почав, було, смикатися, просто штовхнули у спину. Та не встигли його кістки відгуркотіти довгими сходами, як по них уже вели Деніела, котрий не опирався. Обох зачинили за різними ґратами. Їх розділяло лише два кроки, і якби хотіти, кожен міг дотягнутися рукою до простягнутої руки ворога. На стіні у головному проході тьмяно блимав вогонь смолоскипа.
— Я завжди гадав, що сивина додає розуму, а виявляється, навпаки, — уколов Данило.
— Мовчи, погань, — просичав полковник. — Зараз, ще трохи. Я — підданий короля польсько-литовського Жигимонта, полковник його коронного гетьмана Острозького! І герцог оцей, що Альбрехт, також підданий польського короля. Зараз. Зараз з’ясують, хто тут хто, і тоді…
Задихаючись од люті, Гатило продовжував сипати погрозами. Як швидко повернуться назад ван Герст із бароном, уявити було важко. Якщо курфюрст справді був васалом короля Жигимонта, не дивно, що слухатиме він насамперед Гатила. І не так його, як того поляка, котрий залишився у дворі. Тоді, завершивши справи з єпископом, дейхграф мав нагоду не знайти свого командира сторожі. Але ж до палацу запросили ван Герста! Отже…
— Зараз, хлопче, — трохи заспокоївшись, продовжував муркотіти у вуса Гатило. — Зараз ти розповісиш мені під батогами, а ще краще — на палі, куди поділися мої хлопці, яких послали за тобою, і як ти опинився у цих бусурманів.
— Хто зна… — гмукнув Данило. — Якщо єпископ Ласський для курфюрста значить більше, ніж отой твій поплічник, який залишився на площі, то я навряд чи дочекаюся, заким приїде твій король Жигимонт і визволить тебе. Нам треба повертатися. Але я міг би й без палі розповісти, що сталося.
Гатило довго мовчав, роздумуючи, а потім вигукнув:
— Говори, виродку! Куди подівся мій десятник Андрусь? Куди щезли хлопці? Тільки не кажи, що сам порубав, бо не повірю!
— Чого ж я маю брехати… — знизав плечима Данило. — Правду казатиму. Але спочатку ти мені повідай, де тепер князь Глинський Михайло? Що з ним? Адже сам говорив щойно, що Острозькому служиш. Отже…
— Хто ти, щоби про князів питати?! — зарепетував Мирон. — Як повертається язик твій бидляцький…
— Годі, — обірвав Данило. — Годі патякати. Л-лицарю… Не хочеш — не треба. Але затям: моє слово — проти твого. Інакше не вийде, сотнику. А що було колись — забудь. Я знаю, хто розрубав тобі обличчя. Це зробив фризький воїн на ім’я Кунрад у битві біля замку Андберґен, де твій тодішній господар князь Глинський Михайло воював на боці австрійського цісаря Максиміліана. Ти бився тоді з ним і не вважав це ганебним. Тепер я на місці Кунрада. То нехай тебе не крають сумніви.
Очі полковника висловлювали неприхований подив. Якийсь час він обмірковував почуте, роздумуючи — вірити чи ні. А потім мовив:
— Говори. Я розповім тобі про князя.
— Гаразд, — згодився Данило. — Повірю слову лицарському. Андрусевих хлопців порубали татари. І десятник твій також загинув, отримавши у груди стрілу. Бусурмани везли ясир і зробили засідку. Двоє твоїх лишилося живими, один із них був поранений. Забрали всіх. Ми допливли до самого моря. Там я втік, кинувся зв’язаний у вир. Удалося виплисти.
— Я так і думав, — пробурмотів Мирон. — Але де взялися татари, коли…
— Це сталося нижче за течією, — пояснив Данило. — Вояки твої на рибу в моїх вершах спокусилися. Там очерет. Зненацька напали. Не допливли хлопці до ятерів.
— Наїлися, трясця їм… — сплюнув Мирон. — А той, який тебе продав?
— Хто? — не зрозумів Данило.
— Не пам’ятаю, — зітхнув полковник. — Хлопець зі села, таке нещастя плюгаве. Це ж він тебе вистежив і до нас прийшов.