— Мене намагалися схилити до вбивства Хизира, — промовив Шейтан-бей, коли човен підпливав до берега. — Вони вважають його причиною усього злого, що відбувається навколо моря. Сподівалися мені це довести і заклика́ли послужити Господу невірних. Три дні отець Бруно намагався переконати мене.
Ніхто не здивувався.
— Зі мною простіше, — знизав плечима де Агостіні. — Спробували просто купити. Золотом та поверненням титулу в Неаполі. Ось, — він витягнув цидулку, — лист від маркіза де Васто, мого старого друга, з яким тепер є нагода зустрітися у битві.
— Король Карл ніколи не змириться з існуванням ще одного Аль-Джазаїра в себе під носом, — резюмував Сінан. — Тепер для нього перерізані усі торгові шляхи на Схід. Після втрати Аль Джумхарі ат-Тунісси море не належить йому. Скоро він опиниться тут.
Деніел не полюбляв переривати розпочату справу, й коли це доводилося робити з тих чи інших причин, ставав дратівливим та злим. Ось і тепер він ходив поміж селян, привезених із Вейзен-Торна, вичитуючи своїм помічникам за прорахунки.
— Ти, Ганзе, відповісиш мені за кожного, хто прийшов із тобою. Нехай тебе я знаю, хоча не дам голову на відсіч за те, що не повинен ти вчудити, коли ніхто не стоятиме над головою. А от люди твої — пильнуй. Тебе вішатимуть, якщо хтось із них виявиться ворогом.
— Що ви, мастере Деніеле, Господь з вами! — божився той. — Усі наші, селяни. Усім треба родини годувати!
— Годуватимуть, — перебив його Деніел. — Два талери на тиждень. Обідатимуть із нашими. І дивися мені.
Присланий од брами жовнір почав пояснювати настільки плутано, що Данило закипів наново.
— Говорити навчися! Сторожа повинна доповідати швидко та зрозуміло. Я вчив тебе — що, коли і де — три речі! Перша!
— Вози з мандрівним театром приїхали! — перелякано вигукнув той.
— Друге! — скомандував Деніел.
— Щойно!
— Третє!
— Біля внутрішнього мосту!
— Хто пустив?! — визвірився Данило.
— Так… зовнішні ворота щодня відчинені. За вашим наказом!
— Для тих, кого знає сторожа! Для селян, котрі везуть до замку харч! Для городян, яких вартові бачили і знають!
Кулак його товк у голову жовніра кісточками пальців, забиваючи кожне слово так, що мало триматися довго.
— Хто знає цих?
— Ви, мастере Деніеле…
— Хто сказав?
— Вілфорт. Він бачив…
Вийшовши на зовнішню галерею, Деніел глянув униз. Троє критих возів з розмальованим верхом зупинилися перед мостом через рів. Той, хто тримав коней за поводдя, був невеличкий на зріст, горбатий і мав одяг блазня та дворогу шапку із дзвіночками.
— Мастер ван дер Молен прислав до вас. У неділю День усіх святих, він казав, що ви…
Зійшовши донизу, Деніел розраховував побачити Уолвута, але це були інші артисти. А в блазневі одразу впізнав того, хто подавав жердину дівчині, яка танцювала на канаті та яку він, Данило, врятував.
— Нехай вийдуть усі, — наказав Деніел.
Вона стояла поруч з іншими, й у довгій сукні вже не виглядала такою маленькою, як торік на площі. Її довге біляве волосся спадало по плечах з-під біленької накидки, роблячи цю дівчину неймовірно привабливою. Вона усміхнулася, й усі вклонилися, після чого старший попросив дозволу показати святкову виставу в замку.
Данило мимоволі зм’як і, обдивившись усі вози, мовив:
— Нехай. Залиште сторожі усю зброю. Її віддадуть вам згодом. Тут, у замку, вас не скривдить ніхто.
— А ви прийдете подивитися, мастере Деніеле?
Вона підійшла, мило схиливши голову, і дивилася на нього, чекаючи відповіді.
— Я мав би на це дивитися, — відповів Деніел, — бо наглядаю за усім, що відбувається в замку. Мої очі повинні бути скрізь. Але, кажучи по правді, цього я не хотів би споглядати.
— Чому? — не зрозуміла вона.
— Неприємно думати, що ти можеш упасти і забитися або скалічіти, як оцей ваш блазень.
— Нічого не поробиш, — посміхнулася вона. — Цим заробляю на життя. А ви охороняєте замок і також можете загинути від руки ворогів. Але ж не думаєте про це.
— Справді, — погодився Данило. — Що є, то є. Але не знаю, що тобі відповісти. Просто неприємно, коли уявляю. А те, що сталося на площі у Гронінґені, згадував не раз.
— То приходьте, — запросила вона. — Хто ж мене зловить, якщо…
— Не верзи дурниць, — обірвав її Данило. — Краще йди, відпочинь з дороги, щоб ноги не тремтіли. Вас нагодують, я накажу.
Свято справді вдалося. У зовнішньому дворі замку позбиралося чимало люду. Вистава тривала аж до темряви. Мандрівна трупа складалась із сімох артистів, і вони вміли робити усе — жонглювали булавами, стрибали, перекидаючись через голову, ховаючи у коробці одне, витягали потім зовсім інше, а від вистави кумедних ляльок усі глядачі трималися за животи.
Час минав, а вона не з’являлася. Ні, канат давно натягли між балконом та боковою стіною, а Лізбет, саме так звали артистку, брала участь у багатьох інших номерах. Данила починало охоплювати занепокоєння. Що це могло означати? Байдуже спостерігаючи привезені дива, він пильно стежив за тим, що відбувалося навколо, й зітхнув із полегшенням, не побачивши чергового разу дейхграфа на своєму балконі. А на його запитання ван дер Молен відповів, що гер Йоганн пішов до відпочивальні.