Відчуття влади над собою цієї маленької жінки важко було витримати. Данило підвівся і, одним рухом кинувши її на плече, швидко пішов повз сторожу внутрішніх воріт.
— Гарного відпочинку, мастере Деніеле! — вклонилися усі троє, та він не звернув уваги.
Вартові перешіптувалися, прихилившись один до одного, озираючись на дебелу постать та не ховаючи хитрих посмішок. І лише коли кроки за стіною вщухли, струснули тишу гучним щирим реготом.
Заходячись од люті, Хизир лупив кулаками в стіл, а крики його мали чути далеко за межами палацу.
— Ніколи! Чуєте, сини віслюків, ніколи я не погоджуся на це! Нехай Аллах виллє на голови наші розпечену смолу, але ніколи не звелю зробити те, що ви кажете!
У кам’яній залі товклося чимало людей. Усі, на кого міг спертися старий реїс, усі, кому довіряв і знав, що не зрадять у важкий час. Вони мовчали, чекаючи, коли мине гнів володаря.
— Хизире, — нарешті мовив Сінан, — не останній день нам жити тут, а Магриб великий. Увесь магрибський берег — дім для реїса. Чого досягнемо ми, залишившись у цій пастці? Наші швидкі галери щойно повернулися. Ти говорив з реїсами, які бачили ворога. Їм нема числа. Усі невірні зібралися докупи, щоби знищити нас. Хіба вгодно буде Аллаху, якщо це станеться?
— Не намагайся, хитрий юдею, викрутити по-своєму. Ми не бігтимемо звідси. Я — капудан-паша османської імперії. І не втікатиму від невірних, скільки б їх не припливло. Тут наша земля, земля Аллаха. Ми збудували укріплення і триматимемося до кінця. У нас є військо. Еміри вже збирають сили. Наші галери стоятимуть у бухті, куди їхні кораблі можуть потрапити, лише минувши Хальк Аль Ваді. Ми обставимо гарматами увесь берег. Єні-чері захищатимуть стіни. Ніхто не потрапить до Аль Джумхарі ат-Тунісси. Вони попливуть назад, як і припливли, коли закінчаться їжа та вода, бо на березі, куди б не поткнулися, їх нищитиме кіннота емірів.
П’ялі-араб, Сіді-алі та інші мовчали, розуміючи, що перетиснути ватажка неможливо. А ввечері, коли життя у палаці затихло, до покоїв капудан-паші увійшли Сінан та Шейтан-бей.
— Ви ще не зрозуміли, що дурно витрачаєте сили? — наново закипів Хизир.
— Ні, володарю, — мовив Лук’ян. — Дозволь дати тобі пораду. Я не великий мореплавець, не кращий із воїнів, але у шатранджі мені нема рівних, ти це знаєш.
— До чого ти? — не зрозумів Хизир.
— До того, що шатрандж — це також битва. Маленька битва на маленькому полі, битва несправжніх воїнів. Але правила шатранджу створені з правил справжніх битв.
— І що?
— Не можна, йдучи у наступ, лишати незахищеною спину. Той, хто дозволяє це собі, програє. Треба залишати запасні сили та позиції, куди можна відійти, якщо супротивник виявиться сильніший.
— Говори прямо, — наказав капудан-паша.
— Повелителю, ти відмовився відвести галери до берегів Венеції, щоби врятувати їх.
— Так, це наші сили. І вони мусять битися з невірними, а не рятуватися, інакше не переможемо.
— То накажи відвести хоча б дванадцять із них до бухти Бізерти. Поки що це ще можливо. За день-два кораблі невірних підійдуть до берегів, і вони це бачитимуть. Зараз ще ні. Відведи туди дванадцять кращих галер. У тебе їх вісім десятків. Якщо забрати дванадцять, сил суттєво не зменшиться.
— А для чого? — не зрозумів той. — Що вони робитимуть у Бізерті?
— Чекатимуть. Якщо ми переможемо, то не робитимуть нічого. А якщо ні, то в останній день перед тим, як невірні візьмуть Аль Джумхарі ат-Туніссу, ми залишимо місто і через пустелю прямим шляхом дійдемо до Бізерти, а там сядемо на них.
— Ти перечитався своїх книжок і втратив половину розуму! — визвірився Хизир. — Невірні йтимуть уздовж берега. Перше, що вони зроблять, — спалять ці галери, а потім підуть далі.
— Володарю, вони не побачать їх, — закрадливо почав Лук’ян. — Бо ми сховаємо галери.
— Де? У морі?! Там голий берег!
— Саме у морі, володарю. Не гнівайся. Ми їх затопимо. Зробимо невеличкі отвори у днищах і затопимо усі поблизу берега. А щогли перед цим знімемо. Щогли, весла й гармати можна загорнути у піску на березі.
— А потім?
— А потім, якщо буде потреба ними скористатися, ми витягнемо їх, встановимо щогли з вітрилами на місце і попливемо.
— Як ти збираєшся підіймати їх із дна? — не зрозумів Хизир.
— Накажи завтра зранку затопити будь-яку галеру поблизу берега, і п’ять десятків реїсів піднімуть першу з них від сходу сонця до полудня. А до заходу усі до останнього судна гойдатимуться на хвилях.
— Володарю, — мовив Сінан. — Накажи затопити галери. Шейтан-бей мовить добре. Послухай своїх вірних людей. Якщо ми справді воїни Аллаха, то не варто залишати його зовсім без війська, бо сонце ще не загасне навічно, а невірні прийдуть нові.
Хизир мовчав, думаючи про своє. Погляд його впирався у безмежну далечінь, де цієї ночі навіть не світили зорі. Й думки бейлербея морів були чорні, немов вона.