Тепер нехай веселяться хоч до ранку. Та ось блазень приніс жердину й оголосив коронний номер усього вечора. Натовп замовк, спостерігаючи, як запалюють смолоскипи, а Лізбет скидає сукню, залишаючись тільки у трико. Серце Данила закалатало прискорено. Він озирнувся навколо. Темрява густішала, опускаючись на замок. Як збирається вона потрапляти чобітками на натягнутий канат, якщо нічого не видно? Несамохіть він зробив кілька кроків уперед. Юрба розступалася, пропускаючи командира сторожі. А ось і площа. Зовсім маленька, не як у Гронінґені.
Проте канат був натягнутий вище, ніж там. Він з’єднував балкон із темним кутом, своїм ходом перетинаючи перила внутрішнього мосту. Туди не досягти. Там не зловити. Якщо ноги Лізбет зіслизнуть у тій частині шляху, його спритність виявиться безсилою. А якщо усе це взагалі чийсь хитрий задум? Відволікти його увагу та здійснити чорну справу?
Деніел мимохіть струснув головою, а маленька ручка Лізбет узялася за жердину. Ще трохи — і біді вже не завадиш. Доки не закінчиться це божевілля, він спостерігатиме його, не здатний ні на що. Ні! Балкон залишався порожній, і це означало, що він, і не хто інший, тепер вирішує, що відбудеться у дворі замку, а що ні. Лише один крок — і могутня рука схопилася за ту саму жердину, перетинаючи дівчині шлях нагору. Усі замовкли, дивлячись на них.
— Зупиніться! — промовив Деніел. — Виставу закінчено. Вже пізно. Нехай свято триває, веселіться, люди. А виставу закінчено. Йдіть на задній двір відпочивати, я накажу слугам. Вам заплатять належне, як було домовлено. А цього виступу вже не буде. Сторожа! Відв’яжіть канат!
Розчарування юрби тривало недовго. У казанах на вогнищах варилася їжа, і крики та сміх ще довго лунали навколо, продовжуючи довгоочікуване свято, душею якого тепер був одноногий Вілфорт. Двоє жовнірів водили його скрізь, де наказував старий, бо сам стояти він уже не міг, проте голосу й наснаги мало вистачити на пів ночі.
Перевіривши пости і давши настанови ван дер Молену, Деніел пішов геть. Голова його зовсім не варила, і він тішив себе лише тим, що завтра не доведеться пояснювати геру Йоганну, чому наказав припинити виставу, адже господар замку вже спав.
Самотня постать біля стіни змусила його зупинитися. Це була Лізбет. Вона знову вдягнула довгу сукню з накидкою, але він упізнав одразу.
— Що ти тут робиш? — не зрозумів Данило. — Чому не з усіма? Я наказав нагодувати вас.
— Я не голодна, бо попрацювати цього разу не вийшло. Я ж нічого не робила. А прийшла запитати вас. Мастере Деніеле, чому ви наказали припинити виставу? Може, це зухвало з мого боку, пробачте, будь ласка.
— Пізно було. Вже сутеніло.
— І що, ви переживали, що я зірвуся? — вона засміялася. — Та внизу палало вогнище. Ви знаєте, як добре видно канат під ногами, коли унизу вогонь? А як гарно виглядають смолоскипи в руках акробата, якщо робиш сальто у темряві? Ви багато втратили.
— Ні, ти помиляєшся, — інтонації його залишилися байдужими. — Крім тебе, натягнутий канат мав бачити ще й я, адже його прив’язали до балкона. А для мене канат уже сховала темрява. Моя робота — охорона замку. Втім, я справді переживав, що ти можеш впасти, а отже, дивитися по сторонах не міг. Тому припинив.
— Он воно що… — зрозуміла дівчина. — А я вважала… Гаразд. Але у мене до вас ще одне прохання. Ви ж тут живете? Я підготувала виступ лише для вас. І якщо ви запросите мене ненадовго, то хотіла би показати його вам. Запросіть мене, мастере Деніеле.
Він розгубився. Ця схожа на ляльку дівчина говорила інакше, ніж усі жінки. Та водночас підозрілі думки самі полізли до голови. Наука Кунрада не забувалася, і розповіді про жінок, руками яких іноді можна зробити більше зла, пригадав одразу. Та Лізбет, схоже, уміла читати чужі думки. Вона тихо розсміялася й підійшла ближче.
— Лицарю, ви дуже обережні, я розумію. Але в мене нема зброї. Обшукайте мене. Або накажіть зробити це вашим жовнірам.
— Гаразд, — мовив Данило, відчуваючи, як кров починає бити до його ясної голови, адже досі не пригубив жодного кухля. — Ходімо.
— Ні, — зупинилася Лізбет. — Так не піду. Вам буде незручно. Будете думати, ніби я щось ховаю. Будь ласка.
Вона підняла руки і стала зовсім близько.
— Сміливіше!
Не упізнаючи сам себе, Данило поклав долоні на її тонку талію і перейшовся догори, намагаючись не стиснути тендітне тіло. Воно було пружким і водночас ніжним. У голові стукало так, наче серце на якийсь час перелізло туди, а подих почало перехоплювати. Такого не траплялося жодного разу за відвідування корчми Рассмуса. Руки його перейшлися донизу, обхопивши її стрункі ніжки, які вміли творити дива на канаті, а потім сягнули під сукню. Він стояв на колінах, тримаючи це диво, інакше не скажеш. Скільки це тривало, невідомо. А потім її тихий сміх витягнув нещасного з прірви, в яку почав падати.
— Ну, ось… Зброї нема. Ходімо. А там я поскидаю усе, аби ти бачив, що нема й отрути. А потім буде вистава. Я дуже хочу. І ти вже схотів, я бачу це.